Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський
Спекотно. Мох устиг накопичити досить енергії, щоби стати мирним, м’яким, нешкідливим. Сік на руках, гудіння полуденної галявини, золотаві іскри квіткового пилку, кузьки стрекотять і бігають по долоні, десь рахує літа зозуля. Світле сонце в зеніті, а темне, яке Завісою зветься, — у худій фазі повернення; якщо знати, куди дивитися, можна розгледіти його тьмяну зіницю.
Щось зайве витає в повітрі. Щось, що випадає з образу. Абстрагуйся! Не вигадуй. Уяви собі синій килим трави, над якою маячками горять неземні квіти. Схожі вони на актиній, на мешканців океанських глибин. Галявину оточують могутні горбисті дерева: бурульки слизу на гілках, повільні коливання деревних м’язів, що нагадують подих. Тремтять од солодких сновидінь товсті, гранітної міцності стовбури; із шипів стікає ароматний нектар. Лемент горланів, прожарене сіро-блакитне небо і багряні, повні електрики та пилу хмари.
Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?
Отже, тло я зафіксував. Відпочину — і почну виявляти деталі.
Трава: товсті порожні стебла, покриті відростками і цвіллю, з’єднані відростками в єдину сигнальну мережу. Гриби: кругляки на нитковидних ніжках — бузкові повітряні кульки, невагомі й смертельно небезпечні. Мох: щільний, пружинистий, бірюзовий. Де-не-де з ґрунту виповзає коріння, звивається, знову буравить ґрунт у надії добратися до підземних соків; в’юнці шарудять у траві, злизують медоносну вологу. У потилицю мені хтось дихає, часто й нерівно. Від подиху, як від міської сосни, шириться смолистий аромат. Не людина: звір. Хтось мене обнюхує, мало не тицяється в шию… Спокійно! Нічого не можна форсувати. Лежи і не ворушися, чоловіче, жертво і господарю лісу. Усе устане на свої місця, якщо думати про все правильно.
Думати належить непомітно і тихенько, щоби сам думок своїх не чув. Думкодіяння — серединне мистецтво: небайдужим будь, але водночас зосередженим, немов на рингові перед гонгом. Головне — спокій і концентрація. Розслабишся — і одного дикого ранку прокинешся ривком, витріщишся злякано в досвітню сутінь і побачиш демонів. І ще одне шаленство закружляє над світом. Добре, якщо в димку нерозпізнаного, а не просто посеред нудної життєвої буденності.
Ми й це проходили, аякже. Ніч, околиці, крик. Малолітки, готові вбити за наводкою і просто так. Пацани, мало не від народження відлучені від Життя. Не діти — вовченята. Ми хотіли врятувати їх — і вмирали самі, не встигнувши навіть слова сказати. У закіптявлених і павутиною затягнутих хатах відшукували тих, хто зачаївся: червоні вуглики очей на прозорих мордах невидимок, які чекають свого часу; криво посміхнені стіни, щільний волохатий туман утікає в зачинені двері; привітально руку протягаючи, мовчала і дивилася на нас усмішлива тварюка, а за нею стояли дітлахи — рахітичні, ще не навчені розмовляти, але вже привчені до ворожби. І вовка можна навчити ворожінню, Богуне, от тільки навіщо це робити? І хто захоче робити таке?
Ми кликали їх додому — і втрачали розум у чорториї видінь… Вони — людські діти, вони повинні жити в людському світі… але якщо світ перестав бути людським, що тоді?
Ми виряджали в білі весільні сукні чарівних відьмочок; сміючись, проганяли геть сором’язливих, стійких відьом, які не вміють красиво брехати. Феї вод, трав і зір дісталися іншим. Ми закладали душу за понюшку задоволень, проливали кров за горді тріскучі фрази. Глузливе око висіло в бляшаному небі; мертве світило випромінювало пітьму, і щомоменту світ виглядав дивно.
… ти говориш про мене, я знаю! не буди, сон мій безглуздий і страшний, але дійсність ще безглуздіша! Звір, що чекає на мене, — пощо він? Пощо я звірові?!
— Це всього лише скакун! — розсміявся маг. — Твій друг, твій слуга.
Роздвоєння почалося: маг обережно звільнявся від судомної хватки переляканого Богуна.
Усього лише скакун. Розпашілий дракончик дивиться на поваленого вершника. Шепоче, тужить, але не відходить. Довгий, недоладний, крилатий. Переживає дракончик. Тягнеться лускатою мордою, думаючи, ніби його язик — найкращі ліки від безпам’ятства.
— Якщо він надумає облизати тебе своєю шорсткою мачулою — доведеться вставати. Як тільки почнеться дія поза тобою — доведеться тобі вставати і впрягатися в справи. Шукай, дій. Прощавай — і удачі! А мені треба встигнути прорисувати відсутнє, затягти всі рани, крізь які сочиться кров.
Скакун обережно лизнув руку, і я прокинувся остаточно. Перекотився набік, розплющив очі. Усе було яскравим, усе тішило погляд. Лише найпершої миті привиділося, нібито кілька порожнеч, кілька клякс на живій картині відскочили до обрію, поспішаючи ухилитися від погляду; а потім я побачив скакуна, побачив ліс; а ще — крізь хащу, крізь непролазні нетрі та щільний туман над болотами — побачив я Магістраль, яка мерехтіла над світом.
Коли замикається коло і повертається минуле, наша пам’ять відходить у глибини. У загадкові сновидіння, яких чекаєш і яким довіряєш. Шлях, іще не пройдений, може починатися біля роздоріжжя, яке колись майнуло в бічному склі, — біляроздоріжжя, пропущеного у поспіху, не поміченого через неуважність або внаслідок зрозумілого бажання рухатися швидко і комфортно. Повернися! Ти залишився там — на роздоріжжі. Тут, у сирці реальності, не ти, а лише відображення твоє. Одне-єдине пласке відображення: воно нікому не потрібне, бо втратило володаря.
Секрет простий! Вияви нарешті волю, пробудися за власним бажанням, тільки не квапся, у жодному разі не розкривай завчасу очей, ані випадково, ні з переляку!
Богун дивився на кулю — куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, її лиховісне світіння пульсувало в такт частому диханню Еллі. Богун, відчуваючи, що повністю виклався і вже нічого не зможе виправити, піднявся на повен ріст і озирнувся. Підкоряючись якійсь невиразній думці, він вручив їй чарівний реквізит:
— Тримай! Гарна в тебе забавка! Бережи її, дівчинко!
Вона ані пари
