Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

— Я буду з тобою, — плакала жінка, пестячи його обличчя і цілуючи чоло, — я завжди буду біля тебе.

За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його з своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибинах єства, а весь він став, мов оголений нерв, відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу і помістила в затишних апартаментах, де світло вдень і вночі було зм’якшене.

Космоандр зажадав широкого знайомства з тим світом, куди він потрапив. Жанна зауважила, що для цього треба навчитися читати, розуміти термінологію тутешніх мов, ввійти в принципово інший плин косморозуміння. Це теж нові вихори й урагани, болісні для психіки. Чи витримає він їх?

— Кожну стежку треба вичерпати до кінця, — сказав юнак. — Ти повела мене, показуй свою казку далі. Я хочу бачити все тяжке, але й прекрасне. Має ж бути в твоєму світі щось прекрасне, бо інакше — як би ти тут жила?

Космоандр виявив унікальну здібність до засвоєння не знайомої раніше інформації. За півроку він уже блискавично поглинав філософські книги та наукові трактати, за рік прекрасно розбирався в течії планетної історії, міркував про її перспективи. Проте не бажав кудись мандрувати, зустрічатися з людьми. Запевняв, що йому досить знайомства з телевізійними передачами. Переглянувши з десяток художніх та документальних фільмів, він сказав, що тепер розуміє учителя і його наміри, котрі лягли в основу формування Гнізда Радості. І ще додав, що учитель глибоко помилявся, мріючи про успіх експерименту. Помилялися і мудреці та йоги минулого, жадаючи одноосібно або невеликими групами прорватися до сфери свободи. Людство неподільне, воно переплетене єдиним вузлом генетичної спільності, причинності, покликанням. Вихід має бути знайдений для всіх, а не для окремих шукачів.

Юнак прийшов до висновку, що око — могутній орган, але в суті своїй хворобливий. Вивчивши прадавню символіку, він асоціював око з образом Люцифера-Світоносця, котрий повстав супроти Єдності, обмеживши свої володіння можливостями видимого космосу, залишаючи таким чином незліченні багатства всесвіту поза сприйняттям, а отже — поза усвідомленням. Звідси його біль, озлобленість, відчуженість, страждання неповноти. Тому й люди, жителі люциферіанського світу, страхаються пітьми, населяють її потворами своєї нерозумності або віддають у володіння небуттю…

Космоандр спочатку палко прийняв дарунок любові, кілька тижнів жагуче купався в озері ніжності та пристрасті, та незабаром охолов до тілесних проявів почуття і рішуче обірвав інтимні стосунки з Жанною. Вона не наполягала, розуміючи тонкі нюанси душевних метаморфоз юнака, оберігаючи його суверенність і незалежність у пошуку чуттєвої тотожності.

Незабаром настала кульмінація. Космоандр повідомив Жанні, що хоче сказати їй щось важливе, те, що матиме вирішальне значення для їхнього дальшого шляху. Вона прийшла до його кімнати тривожна й насторожена. Він сидів на килимку у позі лотоса, заглибившись у себе. Як завжди, лише напоясник прикривав його стегна, а оголене тіло мерехтіло бронзовими відблисками у сутінках вітальні. Юнак підхопився назустріч їй легко, ніби птах. Був, як колись на острові, натхненний і веселий. Схилившись, поцілував їй руки.

— Дивна, до мене повернулася радість.

— Я щаслива. Я передчувала, що настане мить і ти…

— Зажди, подруго. Може, це не те, що ти очікуєш. Дай мені сказати все. Ти народила мене заново. Ти вбила мене… і народила… воскресила… Ти подарувала мені планету муки, відкрила страшну правду самообмеженого світла. Любов’ю своєю ти захистила мене від безжальності променя. І нарешті я знову відновив силу крил, я можу літати поміж грозовими хмарами твоєї тяжкої сфери. Тепер пора повторити тяжкий експеримент. Мене чекають друзі в Гнізді Радості. Їм теж належить пройти ворота муки.

— Ти хочеш повернутися до учителя? — холонучи від його рішення, озвалася Жанна. — Ти покидаєш мене?

— О ні, — ласкаво відповів юнак. — Я хочу, щоб ти була вічно зі мною. Попливемо до Гнізда Радості, учитель буде щасливий зустріти нас.

— А далі… далі що?

— Ти повернеш всім птахам бачення. Всім, хто захоче. І ми будемо шукати шляхи для польоту в Зоряну Домівку, вже здолавши тяжіння й муку земної сфери. Не вирощені в теплиці наївні пташата, а загартовані болями орли буряної стихії. Я переконаю вчителя у доцільності такого шляху.

— А я, Космоандре? Що буде зі мною?

— Ти? Хіба ти не бажаєш розділити зі мною всі радощі й болі пошуку? Дивна, ти ж запевняла, що любиш, що ми з тобою — одне ціле.

Вона губилася в пошуках відповіді. Розуміла, що юнак подолав і жорстоку невблаганність болю, і ніжні тенета егоїстичного кохання, прагнучи далі — у невимірність нових почуттів, жадобу осягнення яких лише розворушило розкриття ока. Хіба могла вона навіть подумати про таке? Гадала, що, отямившись від потрясіння, Космоандр стане її вічним супутником, другом, коханцем, зберігаючи вдячність за відкриття цілого всесвіту. Сталося інакше, кільце замкнулося. І бумеранг, кинутий нею у простір карми, повернувся назад, безжалісно рвучи ниті, які вона так відчайдушно сплітала.

— Космоандре… Я не готова до такої стежки. Я мріяла, що ти будеш зі мною, допоможеш відкривати таємниці життя, полегшувати людям тягарі буття. Ти ж на собі відчув, які можливості отримала наука. Генургія лише розпочинає свої дитячі кроки — і вже такі обрії. А що далі?

— Дивна, про що ти мовиш? Хіба я дарма знайомився з вашою кривавою історією? Може, ти, може, всі жителі вашої сфери звикають до того, що діється в світі і вважають це «нормою». Але я… не можу… Жодного дня не можна втрачати, а шукати, шукати, шукати виходу з інферно муки і ненависті. Будь-які казкові можливості марні тут, де окремі щасливчики осягають вершини знання й насолоди, а мільйони знедолених перетворюються в безпомічний реактив так званої еволюції. Ждати стихійних змін? Скільки? Мільярди літ? Чи мільйони? Навіщо ж нам розум і мудрість? Хіба не краще