Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць

Науково-фантастичні

оповідання

Для середнього шкільного віку

Художник

ВАЛЕРІЙ ЄРМОЛАЄВ

Утрете за ніч тишу розітнув гуркіт корабля, що стартував. Семен, прокинувшись, одразу ж прийшов до тями, ніби й не спав, і тепер чуйно дослухався до подиху дружини, десь у глибині душі сподіваючись, що вона не прокинулась, і водночас усвідомлюючи все безглуздя цього сподівання: такий гуркіт міг би пробудити не тільки зі звичайного, а й з летаргійного сну. Ну що ж, тоді лишається одне…

— Ваговоз, — промовила Надійка ледь хрипкуватим сонним голосом. — Знову ваговоз.

— Еге ж, ваговоз, — поквапився згодитись Семен. — Певно, якісь позачергові вантажі прибули з Землі.

Він відчував, що слова його прозвучали наскрізь фальшиво і що даремно він так старанно наголосив на слові “прибули”. І хоч Семен не бачив у темряві обличчя дружини, він знав, що вона всміхається — загадково й трохи іронічно. Нічого себе дурити: вона здогадалась, напевно здогадалась.

— Ваговози відлітають, — сказала Надійна. — При посадці двигуни працюють в іншому режимі.

Вона помовчала, а тоді раптом сказала:

— Евакуація не потрібна. Але я цих розумників з комітету переконувати не буду, однаково вони до моєї думки не дослухаються. Для них найважливіша думка експертів. Вони забувають, що експерти насамперед люди. З усіма наслідками, що звідси випливають. А шкода, що мене не послухають…

Семен мовчав, не знаючи, йняти віри її словам чи ні. Може, він просто її хибно зрозумів. Та він мовчав, не запитуючи ні про що; хотів, щоб залишалась бодай крихта надії, що недаремно задумано всю цю катавасію. Та якщо він правильно її зрозумів… Ні! Краще не думати… Адже Надійка помилялася надзвичайно рідко і часом виказувала разючі приклади проникливості, що межувала з ясновидінням. Серьогін — керівник групи комплексного обстеження планети — сказав якось:

— В середні віки таких жінок спалювали на вогнищі.

Ледь чутно шурхотів кондиціонер, навіваючи прохолоду; нічний морок був непроглядний і здавався таким щільним, аж кортіло його помацати. Семен чув важкий віддих дружини й згадав, як сім років тому їй уперше заболіло серце. Вона була терпляча й ніяково всміхалась, розповідаючи, як гострий біль, зароджуючись у серці, шириться до лівої лопатки, а тоді ще далі — по лівій руці до пальців.

І ще Семенові згадалося те, що сталося два роки перегодом. Стояла провесна, лагідне сонце пригрівало землю, вуличний шум здавався приглушеним, а обриси предметів — розмитими. Повітря було насичене теплим золотавим сяйвом, сповнене пташиним гомоном, напоєне гіркуватим запахом бруньок, пробуджених від сну. Семен дивився на весняну метушню байдужим поглядом, немовби все, що діялося довкруги, не мало до нього ані найменшого стосунку. Того дня він відпросився на роботі чимраніше, щоб застати лікаря Надійки. Ординаторська кардіологічного центру була залита веселим сонячним промінням, сірі теки з історіями хвороб лежали на столах, і все здавалося таким повсякденним, аж поставала певність: не може бути тут ніяких трагедій, ніяких смертей. Семен намагався не дивитись на стіну, де висів ретельно накреслений графік із зловісним написом: “Летальність по кардіологічному центру”. Лікар прийшов на початку одинадцятої, відразу після обходу. Весь вигляд його — упевнений і спокійний — викликав довіру. Він мав великі білі руки, й Семенові чомусь уявилося, як його довгі пальці спритно маніпулюють у неймовірно складному плетиві м’язів, нервів і судин. Хірург усміхнувся Семенові як давньому знайомому — тепло й довірливо — і сказав:

— Безпосередньої загрози для життя вашої дружини нема, — він помовчав трохи й, видно, вирішивши бути до кінця правдивим, додав: — Проте за майбутнє це ручуся.

Семена схвилював лікарський висновок, і він поклав розпитати про все докладніше. Думки ці, здавалося, заполонили Семена геть, проте на краю свідомості водночас майнула й інша думка.

— Якщо можна, будь ласка, конкретніше: що їй загрожує в майбутньому?

Семен силкувався здаватися спокійним і перебрав міру: запитання прозвучало надто сухо. Здивувавшись, хірург ледь звів брови: потім він зиркнув на обличчя відвідувача, помітив страдницьку зморшку в куточку рота, побачив, як неспокійно зчіплюються і розчіплюються пальці, й, кивнувши у відповідь на свої якісь думки, мовив:

— Я буду цілком щирий, Семене. Вас же Семеном звати? Я ще з інституту вас пам’ятаю. Ви тоді були асистентом на кафедрі біохімії. Так от: нам несила допомогти їй радикально. Тільки паліатив…

— Чому?! — не стримався Семен. — Чому ви не хочете зробити їй звичайнісіньку пересадку серця? Ви щодня у вашому центрі робите кілька таких операцій.

— Ми хочемо, — тихо й виразно промовив лікар. — Але ми не можемо дібрати вашій дружині відповідного трансплантата.

Семен відчув, що в нього ослабли ноги, й він сів.

— Але ж… Я про такі випадки не чув, — сказав він геть розгублений.

— Я теж, — мовив хірург, дивлячись у вікно.

Семен навіщось і собі поглянув у вікно. Від кардіологічного центру променями розходилось кілька асфальтових доріжок, що вели до дво- та триповерхових допоміжних прибудов із прозорими дахами.

Між доріжками ледь зеленіла вбога трава, праворуч виднів білий ріг одноповерхового будиночка. “Морг, напевно”, — чомусь подумав Семен.

— Чому? — насилу зміг вимовити він, і кілька секунд йому здавалося, що все те діється не з ним, а з якимось іншим незнайомим йому чоловіком.

— Річ у тім, що білки організму вашої дружини містять додаткову амінокислоту. Але серцева недуга з’явилася зовсім не через те. Амінокислота ця чудово вписується в