Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць
— Молодий чоловіче, — гірко повторив Іван Петрович. — Це я молодий чоловік?! Скільки ж ви мені даєте?
— Ну, — непевно почав я, відчуваючи пастку. — Років тридцять—тридцять два. Ну, тридцять п’ять…
— Ні! Я ваш ровесник, Володимире Степановичу. В січні мені п’ятдесят вісім виповниться. Так, уявіть собі — п’ятдесят вісім років!
— П’ятдесят вісім, — повторив я, силувано всміхаючись, і відчув, як усе всередині мене холоне. “Все-таки, — стрельнула думка, — ненормальний, шизофренік, напевно. А як добре почав!”
Іван Петрович уважно подивився на мене, й гіркий усміх торкнув його губи.
— А ви, признайтеся, погано про мене оце подумали, — з сумовитим докором сказав він, і я спаленів. — Слухайте далі, й ви переконаєтеся: я розповідаю щирісіньку правду. Випадки, як оцей, повторювались.
Мої приятелі, знайомі, родичі хворіли відразу ж слідом за мною. Я одужував швидко й без найменших наслідків, у них же захворювання, як правило, перебігало важче. Незабаром з’ясувалася дивовижна річ: на моїх близьких переходили не тільки інфекційні захворювання. Будь-яке порушення в роботі мого організму, навіть головний біль, у лічені хвилини спричинювало такий самий стан у того, хто бодай недовго побував коло мене. І коли я став задумуватися над цим, мені зробилося страшно. Сам дідько не придумав би такого: усвідомлювати, що самим своїм існуванням ти сієш смерть і нещастя серед найдорожчих для тебе людей. Я вжахнувся, став навіть подумувати про самогубство…
Вигляд у Івана Петровича був кепський. Очі його дико блукали, лівиця вп’ялася в спинку лави, а правицею він розтирав груди біля серця.
— Болить, — простогнав він, силкуючись усміхнутися. — Як перехвилююсь — болить…
Він присунувся до мене ближче і гарячково заговорив:
— Та не це найдивовижніше. Страшно ось що: люди довкола мене старіють швидше, ніж звичайно; я ж — у багато разів повільніше.
У двадцять три роки я одружився на двадцятилітній дівчині. Жили ми не те що дуже щасливо, але стерпно. Років за шість—сім настав період, коли люди, з якими нас знайомили, казали про мене дружині:
— У вас такий дорослий син!
Ще за кілька років наша пара перестала дивувати. Мені можна було дати двадцять п’ять, дружині — п’ятдесят.
Невдовзі ми розлучилися.
До речі, мої батько та мати померли не зовсім старими. Може, й тут моя провина.
Обличчя Івана Петровича спотворила гримаса болю, він зігнувся, тримаючись за серце, глухо застогнав.
І раптом я відчув, ніби мене зі страшною силою вдарили під серце, дух перехопило і під лівою лопаткою вибухнув гострий біль. Навколишній світ розплився і померк. Я ледь-ледь вловлював тихий, ніби шерех, голос Івана Петровича:
— Володимире Степановичу! Що сталося? Невже і ви теж?!
А тоді й голос зник, і останнє, що я відчув, був легенький поштовх у бік від падіння і дух прив’ялого листя, в яке я утнувся обличчям.
До пам’яті я приходив поволі. Спершу усвідомив, що живий, відчув, що дожу на чомусь м’якому. Відтак я зміг розплющити очі й побачив стіни лікарняної палати. Як я сюди потрапив, чому? Мляві, тупі думки неквапом пливли в мозку, ніби стиснутому тугою пов’язкою. Так нічого ш не згадавши, я заснув і коли прокинувся, то відчув себе краще й легко згадав усе, що скоїлося зі мною.
— Ну, як ми себе почуваємо? — зачув я професійно бадьорий голос і, повернувши голову, побачив біля ліжка лікаря — чоловіка сорока з гаком років з добрим, привітним обличчям.
— Не знаю, як ви, а я, здається, ще не дуже, — спробував я всміхнутися.
— Ха-ха-ха! — засміявся лікар, знімаючи з шиї фонендоскоп. — Дотепно і свіжо. Свіжо й оригінально. Пацієнт жартує, отже, йдеться до одужання.
Щодо свіжості та оригінальності він мені просто полестив, цей добряк-лікар.
— Я, напевно, в терапії?
— В терапії,— підтвердив лікар, і в його вустах слово “терапія” прозвучало врочисто й піднесено. — Але як ви здогадались?
— У вас халат з вилогами, а в хірургів частіше під шию, з зав’язками ззаду, — неуважно пояснив я. — То що ж зі мною скоїлось?
— Нічого особливого, — поквапився заспокоїти лікар і поклав мені на плече пухку руку, що пахла суничним милом. — Навіть не інфаркт. Правда, є невеличка ішемійка міокарда, атеросклеротичний кардіосклерозик маленький. А так усе гаразд.
— Але ж, коли все гаразд, до вас не потрапляють. У чім же річ?
Лікар вочевидь не знаходив, що відповісти, і, тяжко зітхаючи, погладжував рідкі пасма волосся.
— Ну, як би його краще пояснити? Можна припустити, що у вас була надзвичайно гостра коронароспазма, тобто спазма судин, що живлять серце, щось на зразок стенокардії.
— Але я ніколи не скаржився на серце!
Лікар здивовано стенув плечима.
— Ваш родич, який викликав “швидку”, проінформував, що у вас серцевий напад. Звідки він міг це знати, якщо напад стався вперше?
— Родич? — вразився я.
— Авжеж, він ще зустрів нашу бригаду під парковою брамою — всередину ми заїхати не могли. Страх як переживав, навіть скриньку санітарові допоміг нести. До речі, у нас, медиків, є “закон парних випадків” — тобто навіть рідкісні недуги трапляються зразу в двох хворих. Ось і того дня у нашого санітара стався серцевий напад, цілком аналогічний вашому. А він же теж ніколи раніше на серце не слабував. Ваш родич після цього повівся трохи дивно: змінився на лиці, сполотнів і ледь не бігом щез.
— Він такий сухорлявий, років тридцяти, все кахикає? — запитав я, майже певний свого здогаду.
— Атож, — підтвердив лікар. — Худорлявий і кахикає як за хронічного фарингіту…
Збігло п’ять місяців. Заструменіло перше весняне проміння. Яскраво світило сонце, і горобці цвірінькали так голосно, аж заглушали трамвайний
