Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
Підходили до кладовища. В сутінках зачорніли похилені хрести. Іван подумав про те, що сама реальність ілюструє дивну слушність нетрадиційних думок дівчини. Але звідки, як у ній виникли такі міркування, котрі притаманні тільки старшим мислителям? Справді, ось тут лежать цілі пласти наших попередників, що готували для нас шляхи, тіла, будівлі, мову, ідеї, їжу, традиції, мрії. Ми підхоплюємо їхню естафету, радіємо урочистостями або гніваємося від невдач, але що отримали вони від своїх зусиль і старань? Чи відшкодована достойно та каторжна історична праця нашими осягненнями й творчими відкриттями? Чи примириться наше сумління тим, що ми інколи звідаємо щастя й любов, парості котрих зійшли над трупами попередників, які знали тільки злигодні?
Голова зупинився, взяв руки дівчини в свої широкі долоні, підніс до вуст, зігріваючи тонкі пальці теплим подихом. Вона завмерла, заплющила очі. Почувся шепіт:
— Ось така мить… може, вона вартніша ва тисячі зірок, до яких ми рвемося. Там — лише холод простору, а тут — щастя достовірності. Цілі сузір’я тепер в моєму серці…
— Вірусю, я щасливий тим, що почув. Я давно мучуся такими питаннями. Їх навіть тяжко сформулювати однозначно, щоб люди правильно зрозуміли, бо інакше звинуватять в обскурантизмі, в несучасності. Я признаюся тобі, лише тобі, що інколи мене відвідують божевільні думки. Я теж інколи думав про те, що космос — не лише вічна дорога для романтичних сердець і умів, а й химерний зоряний дракон, примарний див, котрий нас обманює, заворожує, стереже, як стоокий Аргус еллінських міфів. Може, наш правдивий космос не там, де ми його бачимо? Я навіть братові Юркові боявся відверто сказати те, що мені ввижалося, бо він звинуватить мене в апології матінки-Землі, у її надмірному возвеличенні. А я сприймав нашу планету, як унікальне, дивовижне зерно вітальності, тобто життєвості, кинуте в ниву чужого всесвіту. Тільки унікальність ця не така, про яку говорять прихильники погляду винятковості життя. Просто ми разом з біосферою належимо іншій площині буття, і та площина не тут, де ми бачимо зорі та галактики, а в інших вимірах. Її геометрично не визначиш. Як би тобі це популярніше сказати? Хіба так. Земля має багато своєрідних енергетичних «криниць», котрі сягають в глибінь іншомірності. З тих криниць б’є струмінь життєвості, і не треба шукати тайни походження життя тут, у палахкотінні сонць та зірок. Земля ніби люк, що прикриває потужне джерело, з якого всі ми п’ємо, від найменшої комашини — до людини. А там, за тим люком, — незміряна глибина, безмежніша, ніж видимий Всесвіт. Ти пригадуєш народні казки? Деякі герої проникають крізь криниці у підземні царства, куди треба летіти багато днів і ночей. Зустрічають там людей, царів, дивних тварин і птахів, бачать чудові ліси і хмари, інші зорі та сонця. Я дивувався, звідки наш народ взяв такі символи й образи? Чи не є то відгомін прадавньої мудрості, забутого знання, котре перейшло в казку? А оце недавно снився мені сон — дуже химерний… Хочеш послухати, Вірусю?
— Все життя слухатиму … ваші сни, — ледве чутно озвалася дівчина. — Все життя…
Іван засміявся, по-дитячому взяв її за руку і рушив далі. Кивнув у бік цвинтаря і почав розповідь:
— Снилося мені, що я стою отут на цвинтарі. Якась прозора криниця. Знаю, що треба стрибнути туди, щоб осягти якусь велику правду. Треба затримати подих, не задихнутися, доки опустишся до потрібного рівня. Скидаю вбрання і ногами вниз пірнаю у воду. Глибше, глибше… Тяжко в грудях, відчуваю, що втрачаю свідомість. На останній грані — прорив у підземний (чи підводний?) світ. Палахкотить велетенська піч, біля неї пораються жінки й чоловіки, всі вони титанічні, могутні, доброзичливі, прекрасні. Такі, як і ми, тільки якісь викінчені, безжурні, радісні. Мене підхопив, як дитину, на руки якийсь пращур. Він так і сказав: «Я твій пращур Горицвіт». Я відчув у ньому таку потужну, невимірну силу, що здивувався: адже й сам не слабак, та супроти нього — як горобеня! Довкола готувався бенкет, накривалися вишитими скатертями широкі столи, всуціль заставлялися чарівними плодами землі й садів, пишними хлібами й пирогами. Я запитав: «З приводу чого свято?». Пращур відповів, що свято в них щоднини, бо кожна мить творення й праці має бути радістю. І відзначив я, що кожен їхній рух був гармонійний і радісний, сповнений викінченості й сили. Суцільна ріка оптимізму. Потім — прокинувся. Досі не можу забути того видіння. Таке враження, ніби я знову потрапив додому, ніби колись я втратив цю домівку. Коли? Чому? Тоді згадалася мені символічна трактовка казки про Телесика… Моя сестриця Марія, працюючи над глибинними коренями слів, докопується до потаємного значення казок. Вона вважає, що прадавні волхви створили казку про Телесика, як заповіт про необхідність повернення до материнського краю. Спочатку, Івасик-Телесик щасливо плаває по хвилях річки життя, періодично вертаючись на материн голос. Потім зміюка (чи відьма) підроблює у коваля материн голос і обманом захоплює Телесика в полон. Зверни увагу — у коваля: тобто Телесик захоплюється цяцьками технології, висловлюючись сучасною мовою. Це захоплення приводить до того, що сам він ледве не стає жертвою відьомського апетиту (засилля технології). Деякий час герой рятується на дереві, хоч змія та її супутники невпинно гризуть стовбур. (Флора, природа утримує рівновагу, протистоїть техніці.). Нарешті надія на лебедів (у древній міфології лебідь — символ мудрості, духовності). Рятує Телесика покалічений лебідь (тобто той, хто звідав нещастя землі, знає співчуття), він вертає його до батька-матері. Розумієш, Вірусю, які мудрі були наші пращури? Нам треба збагнути їхній заповіт і вернутися до себе, відкинути принади мачухи — відьми. Бачиш, які думи розбудили в мені твої чарівні міркування!
— Яке диво! У кожному слові прабатьків — криниця сил!
— Отож-бо! Ми ще не знаємо тайни Землі. Ми бачимо її очевидним, первісним поглядом. Ми топчемося по ній, забуваючи, що під нами живоносні пласти
