Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про „дикість“, „відсталість“ аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії — то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були — ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово „відтиснуті“ за грань „сучасної цивілізації“ племена — то резерв, своєрідне депо еволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до „відсталих“ представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальні психоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсувати і зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!

У нашому консульстві познайомилася з представником міністерства охорони здоров’я Папуа. Маленька жвава жіночка літ тридцяти, вчилася в Лондоні, Парижі, завершувала освіту в Москві; з нею — двадцятишестилітній атлетичний хлопець, трохи подібний до Боголо, теж навчався в університеті імені Патріса Лумумби. Обоє — психіатри, психоаналітики, добре знають російську мову. Я розпитувала їх, що відомо дотепер про причини недуги куру, які методи застосовуються сучасною й народною медициною для зцілення. Інформація вельми убога: практично нічого не робиться. Кілька французьких та австралійських лікарів-ентузіастів пробували вилікувати хворих сильнодіючими психотропними препаратами, але безуспішно. Справа в тім, що недуга нападає на окремих людей в дні свят і веселощів, і поява індивідів, котрі починають буквально корчитися від сміху, руйнуючи урочистий настрій святкуючих, вважається недобрим знаком. Їх ізолюють від племені та роду в джунглях, де вони й конають від реготу. Лікарі практично не могли здійснити своєї рятівної дії: по-перше, через обструкцію родичів, по-друге, тому, що хворі втрачали будь-яку комунікабельність і не допускали до себе психіатрів.

Після бесіди я майже всю ніч не спала, перебираючи в свідомості можливі варіанти психічної патології. Цікавий вже той факт, що майже сто відсотків захворювань припадає на дні свят і урочистостей. Отже, можна припустити, що „каталізатором“ хвороби є загальний настрій веселощів. Адже ми знаємо, що сміх — заразний. Можна викликати регіт навіть штучно гигикаючи. Можна довести людей буквально до знесилення, якщо збудити в них „бацилу“ сміху. Але в нас так чи інакше люди відключаються, вичерпавши певний резерв сміхотливості. А тут, в племені фору, відбувається своєрідна „ланцюгова реакція сміху“, ядерний вибух реготу, що повністю паралізує організм, приводить до коми.

Зажди, зажди, Русаліє! А що ж відбувається далі? Недужих одділяють від здорових, залишають на самоті, позбавляють психопідтримки рідних та друзів, обривають канали комунікації на всіх рівнях. А в них же домінує родова психологія. Людини поза родом, поза плем’ям — нема. Вона — нуль.

Холодок повзе поза спиною. Невже я намацала причину? Тоді й зцілення — справа гранично проста. Але тихо, треба про все ще й ще раз подумати, всебічно перевіряючи на місці. Не поспішати з висновками. Якби мені тепер поговорити з дідусем Василем. Або з Заквітчаним. Вони б підказали мені правильне рішення. Проте геть сумніви! Вірю, що все буде гаразд, не може бути, щоб сміх — дивовижний дарунок радості — став довговічним ворогом життя…

Доктор Боголо вибачався, що не може сам супроводжувати мене до місця призначення: він готується їхати до Києва, де завершується формування евристичної, футурологічної ЕОМ „Резев“. Зі мною поїде молодий лікар-психіатр, котрого я зустріла в нашому консульстві. Звати його Роала. Вертоліт доставить нас до певного населеного пункту, а далі доведеться добиратися пішки аж до володінь плем’я фору. Я ще не знаю, в чому річ, але старійшини категорично заперечують проти польотів літаків та вертольотів над їхніми землями. Не пояснюється, яка причина такого рішення. Можливо, оберігається унікальна психосфера усамітнених родів? Введення нових, могутніх інформаційних подразнень та чинників може докорінно міняти весь стрій мислення та чуття, навіть формувати нову космогонію і деформувати прадавню. Так це чи ні?

Скільки таємниць очікують мандрівників у терра інкогніто ноосфери та психосфери! Ми ще тільки робимо перші кроки в ту казкову країну. Страхаємося, ахкаємо, ухкаємо, ніби несміливий купальщик, котрий торкав ногою холодну воду восени, роздумуючи — стрибати в ріку чи ні? Досвід показує, що основні проблеми дальшої еволюції людини, а тим більше її метаморфозу, лежать в царині психосфери. Психодинаміка життя стукає в серце, вже не обійдешся механічними моделями буття. Ми прямуємо у прийдешнє, тягнучи за собою довжелезні шлейфи, цілі хвости психічних нагромаджень. І які ж вони нерівноцінні!

Заквітчаний підтвердив мої інтуїтивні відчуття, що людина розривається між полюсами двох основних психопланет ноосфери — Звіра і Квітки. Я назвала їх планетами Фрейда і Лотоса. Вся гуща віків, весь рев рептилій, гарчання хижаків, підступність паразитів, весь жах доісторичних монстрів концентрується на „планеті Фрейда“, в лабіринтах підсвідомості. Сукупно це творить страхітливий вузол історичної безвиході. На іншому полюсі нагромаджується могутній заряд квітковості: ніжність, краса, любов, жертовність в ім’я життя, героїчні подвиги, пошуки правди, творчість і натхненна праця, — і все це тче універсум небувалої „Планети Лотоса“, тканину нового життя. Наш вік підвів людство до каменя на перехресті, де пломенять слова: „направо підеш… прямо підеш… наліво підеш…“. Радісно, що наша країна чесно й щиро обирає шлях не „праворуч“, не „ліворуч“, а — прямо, де спопеляється весь баласт „планети Фрейда“, всі „перли“ буржуазного лабіринту, в центрі якого всім одне завершення — паща звіролюдини, Мінотавра.

Але ж іще тягнуться за нами пасма „планети Фрейда“, і як же тяжко їх обривати! Треба розкочегарювати такий потужний пломінь самоочищення, щоб все звіряче спопелилося дощенту, до останнього атома буржуазності, бо інакше — як нам ступити на райдужний міст „Планети Лотоса“? Ричання звіра в душі навіть на високих щаблях розумності може кинути людину в безодню інволюції.

А втім — що означає „спопелити“? Повністю знищити? Хіба це можливо? Повне знищення будь-чого — нонсенс, протиприродність. Заквітчаний якось говорив мені, що в хаотичних вихорах стихій твориться водночас і консонанс (співзвуччя) і дисонанс (безладність), котрі пізніше й стають антагоністами у герці Квітки й Звіра. Але сила консонансу (краси) така, що