Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

А, даремні всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть в тім, щоб виправдати себе перед власним сумлінням або перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти діяв монолітно щодо волі власного духу, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї «правоти». Вибір — це ще непевність, це ще оцінка. Свобода — нерушима дія, для якої будь-який вибір виключається. Цілковита судженість. Парадоксально? Може. Але в цій парадоксальності — велика правда.

Жанна інтуїтивно відчувала, що він має з’явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться понад всякими перешкодами і опором людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки потрясають тіло, хоч довкола було парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, сіла в заглибину скель, слухала пронизливі крики чайок, котрі змагалися за кращу здобич край берега. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у всеосяжному царстві космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження вітальності, і хто гарантує стабільність існування екзотичної форми буття матерії? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі «нецікаво» добувати тривіальні плоди з своєї динаміки і вона радіє несподіваним знахідкам? Чи не є такою радістю саме життя? І оскільки життя є екзотичним утвором творящого випадку, то воно в своєму плині освячує теж несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово загримотів вулкан, вибухнув. Острів розлетівся на друзки, сотні тисяч людей загинуло. Практично загинули всі — йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі — одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна. Вночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачив її.

— Дивна, — озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариновим полум’ям, — ти прилетіла до мене?

— Так, мій друже, — прошепотіла вона, — я не могла жити без тебе.

— Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

— Ти відчув, що я тут?

— Відчув, — просто сказав юнак. — Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

— Як? — жахнулася Жанна. — Вона знає, що я хочу забрати тебе?

— Знає, — спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. — І гуру теж знає.

— Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? — помертвілими вустами запитала Жанна.

— Він сказав, що ти мовила правду.

— Учитель так сказав?

— Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

— Що означає — вистояти супроти бурі?

— Хто скаже? — задумливо мовив юнак. — Це результат зустрічі птаха й негоди.

— Невже моя поява і є така негода?

— Він казав, що негода — радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю — тривожну й радісну!

— Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

— Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.

— Як переконати тебе, Космоандре?

— Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у собі учитель.

— Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, щоб дати вам інше щастя, поза щастям бачення, котре недоступне сліпим.

— Дивна, учитель відкрив нам суть того, що ти повідомила. Ти казала правду і разом з тим неправду.

— Як це можливо?

— Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші — в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити всі можливі чуття собі? Головне — виявити в повноті те, що в тебе є, що в тебе розкривається. Ти казала про неповноцінність. Це химерне поняття — визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Той, хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав, що більшість людей, маючи око, маючи те, що ти називаєш баченням, насправді сліпі, вони дивляться не видячи. А можна бачити, навіть втративши орган, котрий передавав цю можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро і правдиво, Дивна?

Вона з мукою дивилася на його променисте обличчя, збентежена такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом