Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
— Що означає — народитися? — знову перебив її мову юнак. — Я ж казав тобі — ми вилупилися з яєць Зоряних Птахів…
— Це і був обман, — рішуче сказала Жанна. — Тут знову потрібне однозначне пояснення, різні точки зору не поможуть. Такі істоти, як ми в тобою, народжуються матір’ю, тобто жінкою… з допомогою батька — чоловіка. Дитя виростає в лоні матері, потім — виходить на світ, сюди, де сяє сонце, де хвилюється море, де шумлять дерева, співають птахи. Всі ви також народилися з лона матерів. У всіх вас є батьки. Але трапилося лихо, друже… Як би тобі це сказати? Всі ви… і ти зокрема… народилися неповноцінними…
— Не… повно… цінними… — Юнак поволі повторив поняття, ніби членив його по смислу. — Неповний — я розумію. Це означає — незавершений, такий, що не доріс до викінченості. А що таке ціна?
— Космоандре, — вже дратуючись, промовила Жанна, — ціна — те саме, що й повнота, викінченість. Це — умовне поняття. Не заважай мені висловити все, що я маю сказати. Ти і твої друзі — народилися сліпими.
— Що таке — сліпий?
— У кожної нормальної дитини є здатність бачити. Це — почуття. Таке, як слух, нюх, дотик, смак. Тільки бачення дає змогу відчувати особливу суть світу. Ось, наприклад, тепер я бачу кольори заходу сонця, а ти їх не бачиш.
— Кольори? — перепитав юнак. — Може, ти називаєш цим словом розмаїті пісенні акорди сонця? Я чую, відчуваю їх. Вони радісні й урочисті.
— Можливо, ти відчуваєш їх якось інакше, але не бачиш, Космоандре.
— Яка різниця?
— Бачить цілком інший орган чуття. Око. Ось воно, — Жанна ніжно торкнулася пальцем довгих вій юнака. В тебе воно відкрите, але ти — не бачиш. При народженні щось сталося і око твоє не діє, не бачить. Це було страшне нещастя для твоїх батьків. І вони звернулися до учителя з проханням, щоб він виховував тебе, аби ти не відчував себе нещасним. І тоді учитель розробив план…
— Все зрозуміло, — підхопив юнак щасливо. — Учитель влаштував Гніздо Радості і допомагає нам опановувати майстерністю польоту. Ти знову розповідаєш мені про своє відчуття реальності. Не бачу різниці.
— Різниця в тім, — різко заперечила жінка, — що я бачу, а ти — не бачиш. Сліпота — страшне лихо. Для сліпого закрито цілий безмежний світ. Учитель зумів трохи полегшити вашу долю, але дати вам радість видючості він не може. А я — можу, Космоандре! Чуєш? Я можу зробити це просто й легко. І ти станеш завершеною людиною. Повноцінною. Якщо тепер ти радісний і щасливий, то після такої зміни ти… ти…
— Ви не дотримали слова, мадам, — почувся неподалік суворий голос, і жінка здригнулася від остраху. — Ви брутально вдерлися в душу чистої істоти. Я глибоко розчарований.
За кілька кроків від них стояв учитель — зосереджений, весь у білому, і тільки чорні вогненні очі видавали душевне сум’яття й тривогу. Жінка розгубилася, не знаючи, що говорити, як діяти.
— Учителю, що відбувається? — спантеличено запитав Космоандр. — Дивна сказала, що нас одурено, пояснивши, що це означає прикриття певної сторони реальності. Я намагався, щоб Дивна збагнула умовність цих речей. Проте вона заявила про нашу неповноцінність, про те, що ми — сліпі, позбавлені якогось особливого органу… найціннішого… і що вона може повернути його. Чи це правда, учителю?
— Правда в тому, Космоандре, — спокійно відповів сивий патріарх, хоч голос його и видавав хвилювання, — що ця птаха з іншого гнізда. У неї інші відчуття, інші прагнення. Все те, про що вона тобі говорила, для неї — істина. Наміри в неї добрі, але вона не збагнула нашої мети. На цьому покінчимо, Космоандре. Ти вільний. Іди до Квіточки й друзів. А ви, мадам, ви більше не зустрінетеся з моїми вихованцями. Завтра покинете острів. Пробачте за різкий тон, але, як каже прадавня мудрість, у кожному гнізді свої порядки. Збережіть вдячність за рятунок і не жадайте більшого. Ваш гіпертрофований альтруїзм може накоїти лиха. Сплетіння карми сягають таких глибин, що навіть архати остерігаються торкатися їх.
— Але ж ви… торкнулися тих сплетінь? — Жанна відчайдушно шукала пояснення для себе і для нього, чому вона зважилася на такий крок. — Ви докорінно змінили течію карми цих дітей.
— Звідки ви це знаєте? — урочисто мовив учитель. — З мого, боку не було жодного натиску. На кожному кроці діяла добра воля. І це був знак того, що сама природа ставить мій експеримент. А ви — грубо вдираєтеся в течію подій. Вам є над чим подумати, мадам Мішо.
— Я дала вам слово не оприлюднювати інформацію про ваш експеримент, — затялася вона. Оглянувшись, побачила, що Космоандра уже нема, і одразу посмутніла. — Невже ви страхаєтеся, учителю, що мої щирі слова можуть зупинити політ вашого Зорептаха? Невже такі випадковості небезпечні для запланованого експерименту? Для метаморфозу? Тоді треба боятися безлічі несподіванок. Хіба ви передбачите їх? І потім… Природі супротивні всілякі оранжереї. Зоряні птахи мають бути готові до найшаленіших ураганів та смерчів. А ви затуляєте вихованця від маленького вітру правди.
— Все має бути своєчасно, — сказав учитель. — Звідки ви знаєте про мої наміри? Ви просто зловжили моїм довір’ям. Лоно матері — теж оранжерея, парник, але найбільший геній чи святий має перебути в нім до урочої пори, коли вже можна вийти у світ небезпеки і пригоди.
— І все-таки я не згодна з вами. Мені жаль, що ви не прийняли пропозиції — повернути дітям зір…
— Мадам, ви просто закохалися в Космоандра…
— Як ви можете? — Жанна спалахнула, змішалася. — Як вам могло таке прийти в голову?
— Це правда, мадам. Ваше обличчя — відкрита книга. І це — природно. Навіщо губитися від правди? Адже ви самі жадали відкрити юнакові правду? Кохання — прекрасне почуття, проте воно має з’єднувати істот для спільного шляху. У вас і Космоандра не лише різні шляхи, а й різні світи. Зрозумійте це, мадам, і зробіть тверезі