Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

Ми розвивали у дітей знання іншого алфавіту, іншої мови, інших стосунків з природою, стихіями, істотами живого світу, яких вони зустрічали — птахами, черепахами, рибами. Вони відчували блискавиці, хмари, громи, хвилі, вітер, камені, дерева, штиль, пісок, одне одного, нас — учителів, і кожну мить буттєвості, як літери, письмена таємничої книги вічності, в якій діяли самі і були її читачами, а разом з тим — співавторами, деміургами. Ми творили новий світ — цільний, монолітний, радісний, в якому чутливий ментальний центр людини і природи складав співзвуччя, цілість — гармонійну й нерозривну. Це те, що Гаутама називав Нірваною…

Ось коротко те, що я маю право розповісти. Все інше, пробачте, мадам, не для широкого розголосу. Про наш задум повністю не відає ніхто, навіть батьки. Їм кілька разів було дозволено здалека спостерігати за грою своїх дітей, втішатися цільною радістю істот, котрих вони вважали ущербними, але особисті контакти поки що виключаються. Лише тоді, коли відбудеться запланований мною метаморфоз, коли всі дрімаючі геноми вихованців прокинуться до життєвого вияву, коли прадавній Пуруша — закований дух — оживе, набравши повної сили, тоді я відкрию учням таємницю їхнього походження, вся тривіальність котрого вже не вразить їхньої психіки. Образно кажучи, ми формуємо своїх пташенят вогняними істотами, для яких знання про те, що вони колись вийшли з пекельних глибин, буде лише химерним анахронізмом, а не комплексом неповноцінності.

Жанна, прослухавши розповідь гуру, довго сиділа непорушно, заплющивши очі, ніби переглядала в потаємних глибинах сумління вартість того, що почула. Мовчав і учитель. Нарешті жінка, отямившись від задуми, запитала:

— Глибокошановний учителю, я можу висловити свої сумніви?

— Безумовно, мадам…

— Ви вірите в успіх експерименту?

— Що означає «успіх», мадам?

— Позитивний результат.

— Як ви могли зрозуміти з моєї розповіді, я не планував кінцевого феноменального результату. Хіба дерево планує випустити з своїх гілок та стовбура квіточку в оцьому чи отому місці? Вони з’являються там і тоді, де виникли відповідно з динамікою росту і середовища певні умови. Головне, що ми хотіли, — відкрити для вихованців усі психофізіологічні шлюзи, змуровані тисячолітніми «майстрами» обману, неуцтва, містифікацій, страху, приниження, неповноцінності. Нам конче треба було вселити в кожну клітину їхнього тіла відчуття всеможливості й радості. Основне — дати крила радості, які інтуїтивно відають, куди летіти, куди спрямувати політ.

— Ви вважаєте, що виростили такі крила?

— Досвід показує, що так.

— Пробачте, учителю, за можливі різкі слова. Це не осуд, а спроба розібратися втому, що я почула. Я хоч і молодий фахівець, проте дещо знаю про генетичні механізми спадковості та їхню консервативність, інерцію, автоматизм. І ось що я подумала. Ви поки що створили для вихованців прекрасний майданчик для радісної розваги. Але далі…

— Що далі?

— В ембріональних надрах людини дрімають не лише радісні титанічні сили творчості, мислення, любові, натхнення, а й безліч драконів, рептилій, злобних монстрів. Що станеться з світозарними крилами вихованців, якщо в глибинах прокинуться ті потвори? Ви не готували дітей до боротьби з ними. Ви їх навіть заперечували. Поява таких чудиськ із безодні геномів буде катастрофою. Діти навіть не відатимуть, що з ними станеться. Чуттєві бурі, сексуальні смерчі…

— Не згоден з вами, — суворо мовив учитель, і було дивно бачити ва його аскетичному обличчі вираз холодності. — Від дитячих літ в єстві учнів тривала невпинна сублімація всіх структур і глибин. Дракони не вічні, вони теж прагнуть метаморфозу. Хіба махатми й деви народжуються не з того самого лона, що ящери і носороги — з Лона Матері-Природи?

— Невже ви вірите, що за десяток літ можна сублімувати мільйоннолітніх ящерів?

— Метаморфоз гусені в крилатого метелика відбувається за два тижні. Хіба це не таке саме чудо?

— Такий метаморфоз заплановано в геномах.

— Чому ви гадаєте, що метаморфоз, про який мрію я, так само не суджене явище? Досі воно було блоковане — стихійно чи свідомо — протидіючими силами, а тепер вільне для здійснення.

— Може… може, — якось нервово й тривожно говорила Жанна, а її зелені очі мінилися холодними іскрами. — Може, й так. Але я інтуїтивно сумніваюся. Щось в мені говорить, що на вас чигає розчарування. І навіть катастрофа. Пробачте, але я взяла близько до серця долі ваших вихованців, особливо — мого рятівника.

— Ви ще щось хотіли запитати? — напружено озвався гуру, хоч і зберігав зовнішній спокій.

— Так, так… — У мене виникла думка. Можливо, для вас вона буде цікава й прийнятна.

— Слухаю, мадам.

— Причиною вашого експерименту була сліпота вашого учня… Космоандра… Я розумію, що глибинно це не зовсім так, що передумова набагато глибша, духовніша, що, зрештою, це один з багатьох шляхів, по яких шукачі прагнуть сягнути таємниці нашої появи в цьому світі, збагнути, хто ми й нащо. Проте все-таки ключем до реалізації задуму стало народження сліпої дитини. Якщо навіть експеримент матиме найблискучіше завершення, феєричне, фантасмагоричне, якщо навіть ваші зоряні птахи полетять у інші сфери, сповнюючи простір радісними криками перемоги, я не можу забути отієї безпомічної дитини, не можу спекатися думки, що на її горі ви зростили принципово іншу істоту. Ви ніби здійснили прививку якогось ментального черенка, котрий почав буйно розвиватися і заглушив саме деревце. Привита гілка радіє, буяє, а деревце пригнічене, забуте, забите цим буйним цвітінням, але воно ще є, ще живе, як титани з «Теогонії» Гесіода у глибинах тартару. Ви розумієте?

— Прекрасно розумію, мадам. Говоріть, говоріть…

— Можна збагнути правомірність вашої ідеї, доки будь-які спроби лікарів повернути сліпій дитині зір були неспроможні, впиралися в незнання, в невміння. Ваш задум був благородною спробою здійснити альтернативний шлях саморозкриття, осягнути іншу можливість живого контакту з природою, з стихіями. Це дивовижно і навіть чудоподібно, якщо відсутні перебільшення.