Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Та я… — І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. — Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І… і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

— Я знаю, ти це зробиш, хлопче… Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

— Містере Діккенс…

У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

— Містере Діккенс…

Він був там — нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози.

— Містере Діккенс…

— Тут такого немає, — озвався він і похитав головою на подушці. — Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

— Це ж ви, — сказав я. — Ви — Чарлі Діккенс.

— Пора б тобі знати все, як є, — почулася сумна відповідь. — Уже далеко за північ, скоро ранок.

— Я знаю одне, — не вгавав я. — Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

— Атож, твоя правда.

— І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

— Справді так. — Він кивнув головою. — Еге ж, хай мене грім поб’є, і це правда.

— Ну от! — Я обійшов ліжко й став з другого боку. — То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

— Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

— Бала-бала! — сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. — На добраніч! — Я брязнув дверною ручкою.

— Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

— Піп… — мовив літній чоловік на ліжку.

— Що? — похмуро буркнув я.

— Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

— Побалакай зі мною, Піп.

— Святий боже, о третій…

— …годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

— Про що?

— Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

— Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

— Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

— Як це?

— А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

— А ким ви хотіли стати?

— Письменником.

— І пробували?

— Чи я пробував! — вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом. — Пробував, — сказав, опанувавши себе. — Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м’яких олівців “Тайкондерога”.

— Ого!

— Саме так, “ого!”.

— Що ж ви писали?

— Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

— Не може бути!

— Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п’ятдесят, це зрозумів і я.

— Але ж не можна писати тридцять років і не…

— Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене — на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п’ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: “Евріка! Створено!”

— І ви не надрукували ані одного оповідання?

— Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба — бути таким рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

— Вбили?!

— Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у далеку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкритій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи. Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гомерових — по Північній Дакоті, а любовні сонети — по Південній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій вбиральні готелю “Гарвей” у Клір-Спрінгу, штат Айдахо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці. Знамените було добриво — певне, там ще довго після того збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож наприкінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу повільно, а далі швидше й швидше, я дер свої творіння на клапті, викидав їх геть — геть з рук, геть з голови, геть із життя, — і вони безгучно зникали в оповитій нічною темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, серед похмурих мозчазних скель. І ось однієї ночі, коли поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх своїх мертвонароджених дітлахів…

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були порожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з’їв, пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув з себе всі