Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Полудневий поїзд тут не зупиняється.

— Але ж я щось таке відчуваю…

— Я от-от загрузну у волоссі, Дуг.

Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

— Мені б хотілося змінити собі ім’я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

— Що це з тобою сьогодні, хлопче?

— Та не зі мною. Ім’я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. — Я наголосив: — Дуг!

— Ну, не музика, звісно.

— Наче скажений собака гавкає. — І тут-таки я похопився. — Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

— Йому до всього цього начебто байдужісінько.

— Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім’я.

Містер Вінескі замислився.

— Юлій — на честь Цезаря? Александр — Македонський?

— Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім’я…

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

— Під’їжджає!

— Проїжджає, — сказав містер Вінескі.

— Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

— Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

— Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес?

Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

— Вивантажують пошту.

— Ні… то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б’юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес гавкнув.

— Цей собака став надто балакучий, — пробурчав містер Вінескі.

— Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна?

Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

— То, мабуть, по мою душу. — А тоді додав, майже сумовито: — Гаразд, іди, Дуг.

— Я вже не Дуг.

— Ну, як там тебе звати… Біжи подивися… а тоді приходь розкажи, хай і найгірше…

— Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

— Лежи тихо, — прошепотів я. — Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік — грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав — то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. Їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом…

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

— Добридень, хлопче. Добридень, песику.

Ми із Псом підвелися з папороті.

— Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось?

Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

— В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але… — Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом “Кімнати з харчуванням”, пришпиленій до поруччя веранди. — Ця вивіска правдива, хлопче?

— Найкращі кімнати в цілому кварталі.

— А ліжка?

— З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

— А товариство за столом?

— Говірке, але не надміру.

— А їжа?

— Вранці — гарячі млинці, опівдні — пиріг з персиками, на вечерю — фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря — так, наче нюхнув усієї тієї смакоти.

— Запродаю свою безсмертну душу!

— Даруйте, як ви сказали? — З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

— Та це ж так тільки мовиться, мем, — обернувсь до неї прибулець. — Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

— Ч… а…

— Читаємо догори ногами, хлопче? — весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

— Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

— …а…рл…з… Чарлз!

— Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

— Який гарний у вас почеркі

— Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

— Ді-і… к… ке-е… не… — І, затнувшись, зупинився.

Зупинилось і перо.

Новий пожилець нахилив голову вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

— Ну? — підбадьорив він мене. — То що воно, що?

— Діккенс! — вигукнув я.

— Молодець!

— Чарлз Діккенс, бабусю!

— Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я…

— Гарне? — аж задихнувся я. — Це велике ім’я! Але ж… Я вважав, що ви…

— Помер? — Пожилець засміявся. — Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

— Дідусю, — сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. — Познайомся… Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:

— Друг Ніколаса Ніклбі[49] — мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

— Дякую, сер. — І рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

— Постав де-небудь, Піп… Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп[50],