Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Піп? — Щоки мої радісно спалахнули. — Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп — це ж чудово!

До розмови втрутилася бабуся:

— Оце вам чиста білизна, містере… е-е…

— Діккенс, мем. — Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. — Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти…

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

— Щоб я пропав, коли це не “Тайкондерога” номер два! — Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. — А оце — “новина — блокнот на кільцях, зручний і практичний”!

— Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;

— Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?

— Французьке Четверте липня[51]?

— Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?

— Оцим-от? — Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

— Лизни-но кінчик олівця, хлопче!

Я лизнув.

— Угорі на першій сторінці — назва. Назва… — Він похилив голову й замислився, потираючи баки. — Піп, яка може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?

— По… — зважився я.

— Ну?

— Повість… — провадив я.

— Ну-ну?

— Повість про… двоє міст?

— Мем! — гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. — Це ж геніальний хлопчина!

— Я читала про цей день у Біблії, — сказала бабуся. — “Усе завершилося до полудня”.

— Записуй, Піп, — тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. — Мерщій записуй: “Повість про двоє міст”. Далі, посередині сторінки: “Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час”.

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

— То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима…[52]

— Боже мій, — озвалась бабуся, — як гарно ви говорите.

— Дякую, мем. — Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи. — На чому я спинився, Піп?

— То була зима розпачу, — підказав я.

Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: “Дуг! Ду-у-г!” Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

— Піп!

Я підхопився.

— Слухаю, сер!

— Час обідати, Піп, — сказав дідусь зі сходів.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

— А звідки ти знаєш… що я Піп?

— Почув з горішнього вікна годину тому.

— Піп? — спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.

— Ой, — сказав я, — де я тільки сьогодні не побував! Їхав у диліжансі з Лондона до Дувра. Був у Парижі! Так намандрувався, аж рука затерпла від писання!..

— Піп? — знову спитав містер Вінескі. Дідусь залюбки прийшов мені на допомогу.

— Коли я був такий, як він, я теж змінював собі ім’я, і то не раз. Був Діком.

Цебто Діком Несхибним Оком. Потім — Джоном. На честь Довготелесого Джона Сілвера.

А ще Гайдом. Тим, що був двійником Джекіла…[53]

— А от я ніколи не мав жодного іншого ймення. Завжди був Бернард Семюел Вінескі, — заявив перукар, і далі не спускаючи з мене очей.

— Жодного? — вражено вигукнув дідусь.

— Жодного.

— То чим ви доведете, що були хлопчиськом, сер? — спитав дідусь. — Чи, може, ви якийсь особливий феномен природи?

— Як це? — не зрозумів містер Вінескі.

Дідусь махнув рукою і подав йому тарілку з їжею.

— До діла, Бернарде Семюеле, до діла.

Та містер Вінескі поставив тарілку на стіл і наче забув про неї.

— Ти їздив у диліжансі?..

— Атож, з містером Діккенсом, — відповів за мене дідусь. — Річ у тім, Бернарде Семюеле, що ми маємо нового пожильця, він письменник і щойно почав новий роман, а Піпа, чи то пак Дуга, взяв собі за секретаря…

— Від самого полудня працювали, — вихопився я. — Вже двадцять п’ять сторінок готові!.. — І затулив рота рукою.

На обличчя містера Вінескі набігла тінь.

— Письменник? На прізвище Діккенс? Та невже ви справді вірите…

— Я вірю тому, що мені каже людина, поки вона не скаже іншого, а коли скаже, віритиму тому іншому… Зробіть ласку, передайте мені масло, — промовив дідусь.

Масло передали серед загальної мовчанки.

— Чортівня якась… — буркнув собі під ніс містер Вінескі.

Я принишк на стільці.

Дідусь, нарізаючи курча й розкладаючи шматки по тарілках, сказав:

— До нас у дім приходить цілком пристойний чоловік і каже, що його прізвище Діккенс. Отож я вважаю, що це його справжнє прізвище. Він дає зрозуміти, що пише книжку. Я проходжу повз його двері, заглядаю до кімнати й бачу: так, він справді пише. То що, я маю йому заборонити? Адже цілком очевидно, що йому таки треба написати цю книжку…

— “Повість про двоє міст”! — докинув я.

— Повість! — уже не тямлячи себе з люті, закричав містер Вінескі. — Про двоє…

— Цс-с! — сказала бабуся.

Бо вже спустився сходами й став у дверях їдальні той чоловік з довгим волоссям, гарними вусами та борідкою і, всміхаючись, уклонився, а тоді обвів усіх запитливим поглядом і промовив:

— Можна… друзі?..

— Містере Діккенс, — вихопивсь я, намагаючись урятувати становище, — я хочу познайомити вас із містером Вінескі, найкращим перукарем у світі…

Вони зміряли один одного довгим поглядом.

— Містере Діккенс, — сказав дідусь, — чи не вділили б ви нам, сер, дрібку свого таланту на застільну молитву?

— Вважатиму за честь, сер.

Ми похилили голови. Містер Вінескі — ні. Містер Діккенс лагідно подивився на нього. Щось буркочучи, перукар утупив очі в підлогу. Містер Діккенс почав молитву:

— Господи наш, володарю цього щедрого столу, ти, що даєш нам, твоїм сумирним слугам, незліченні плоди землі, що прикрасив нашу трапезу цією гарною червоною редискою, цим чудовим курчам, що поставив перед нами солодке вино літа, оцей лимонад, і вселив у нас трепет перед простими ласощами з картоплі та звичайнісінької цибулі, а на довершення, як чують мої ніздрі, подарував нам вельми вишуканий і принадний хліб у вигляді благородного суничного торта, що тішить око й наче всміхається серед свіжих плодів твого родючого саду. За все це, а також за добре товариство за цим столом щиро тобі дякуємо. Амінь.

— Амінь, — промовили всі, крім містера Вінескі.

Ми мовчки