Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.

— Містере Діккенс, — мовив я, — познайомтеся з…

— “Мене не спинить навіть Смерть…” — проказав напам’ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

— Міс Емілі, — сказав він.

— Її звуть… — спробував заперечити я.

— Міс Емілі. — Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

— Дуже приємно, — мовила вона. — Але як ви…

— Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали — розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

— Та що ви, то пусте.

— Вище голову, сміливіше, — лагідно сказав він. — То не пусте. “Мене не спинить навіть Смерть” — чудовий, першорядний вірш.

— Мої власні вірші такі вбогі… — збентежено промовила вона. — Отож я переписую її, щоб повчитися.

— Переписуєте кого? — ляпнув я.

— Дуже добра наука.

— Ой, справді? — Вона допитливо поглянула на Чарлі. — Ви не…

— Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон[55]!

— Емілі Діккінсон? — перепитав я.

— А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, — зашарілася бібліотекарка.

— Я прочитала всі ваші книжки.

— Всі? — Він аж позадкував.

— Всі ті, — квапливо додала вона, — що їх надруковано досі.

— Він оце тільки-но закінчив ще одну, — знову встряв я. — Знаменита книга! “Повість про двоє міст”.

— А ви, мем? — приязно спитав Чарлі.

— Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

— То неодмінно пошліть! — вигукнув він із щирим запалом і вірою. — Завтра ж. Ні, сьогодні!

— Але ж, — заперечила вона згаслим голосом, — я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

— Як це не маєте? — спокійно мовив Чарлі. — Ось вам Піп, а ось — візьміть мою візитну картку — Ч. Діккенс, есквайр, — хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

— Але ж не можна…

— Отакої! Треба! Те, що можу дати я, — тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо — розмірене й невигадливе. Ваше — поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте… Та годі. — Він показав рукою. — Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло… Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

— Бувайте? — перепитала вона. — Чи має це означати “бувайте з богом”?

— Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

— Яке блакитне небо, хлопче!

— Так, сер.

— Яка зелена трава!

— Еге. — Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. — Ох ти ж… таки справді!

— А вітер… Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

— І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх…

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити.

Виручив мене гудок паровоза.

— Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під’їжджає!

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

— А тепер уже від’їжджає… То ходімо додому, хлопче.

— Додому! — радісно вигукнув я і раптом спинився. — А як же… містер Вінескі?

— Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і…

— Вимітатиму волосся!

— Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп… де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої — і знайшов.

— Є олівець!

— А папір? — Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

— А назва, Піп, буде…

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

— Крам…

Він вивів ще дві літери.

— …ни…

Ще дві.

— …ця, — читав я. — Крамниця!

— Як тобі така назва, Піп? Я завагався.

— Та… якась вона… ну, наче незакінчена.

— Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш!

І він поволі виписав проти сонця друге слово.

— Ста…ро…жит…но…стей. “Крамниця старожитностей”!

— Записуй роман, Піп!

— Слухаюсь, сер! — вигукнув я. — “Розділ перший”!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

— Що це? — запитав я сам себе і сам же й відповів: — Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало вечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від’їздили поїзди. З’являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

— Що це тут таке?

— Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

— До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо… щасливо…

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках: