Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

class="p1">— “Любий Піп… — Побачивши на папері своє давнє прибране ім’я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. — Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра — в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім’я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: “Ти моя Емілі”, — і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю…”

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:

— “Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, — цього я більше не витримала б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: “Холодний дім”.

Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім’я — так, як ми тепер себе називаємо, — то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь — справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.

P. P. S. Чарлі — моє золото”.

— “Чарлі — моє золото”, — повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. — Ну-ну… — зітхнув він. — Ну-ну…

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, — та й поїхав.

— А знаєш, — озвавсь я нарешті, — мені здається, ніякі вони не схиблені.

— Мені теж, Піп, — сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. — Мені теж так здається.

ОДНОЇ НЕМИНУЩОЇ ВЕСНИ

Того тижня, відколи минуло вже так багато років, мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я не певен, що вони цього не робили. Хто знає…

А нагадала мені про все те стара валіза на горищі. Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв кришку, і в ніс мені вдарило задавненим духом нафталіну, що з незапам’ятних літ застоявся серед тенісних ракеток з порваними жилами, поношених гумових капців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковзанів. І хоч тепер, я побачив ті дитячі забавки очима дорослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і на устах у мене ще тріпоче: “Раз, два, три — розбігайсь, бички!”

Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань. Уже в дванадцять років я почав робити записи в п’ятицентовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не розлучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцупок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що їм, здавалося, не буде кінця.

Ось я перестав писати й замислено лизнув олівця. Я сидів, босий, із шорсткою, схожою на щітку чуприною, у своїй горішній кімнаті на початку нескінченного ясного дня, мружив очі на шпалери з трояндами й думав.

“До цього тижня мені й на думку не спадало, що я хворий, — записав я. — І захворів я вже давно. Коли мені було десять років. А тепер мені дванадцять”.

Я скривився, закусив губу й наче крізь туман побачив перед собою свій записник.

“У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчителі у школі: вони теж додають мені… — Я завагався, але зрештою написав: — …хвороби. Не боюсь я тільки дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кларіс Меллін — на них ця хвороба ще не поширилась. А от мені зовсім зле…”

Я поклав олівця й пішов до ванної подивитися на себе в дзеркало. Знизу мати гукнула мене снідати. Я притулився обличчям до дзеркала, часто задихав, і на склі виникла велика туманна пляма. І я побачив, як моє обличчя… змінюється.

Змінювалися кістки. Змінювалися навіть очі. І пори на шкірі носа. І чоло. І волосся. Усе, що так довго було мною, тепер перетворювалося на когось іншого. (“Дугласе, йди снідати, ти ж спізнишся до школи!”) Похапцем умиваючись, я побачив, як моє тіло немовби пливе піді мною. А я був замкнений усередині нього і не мав змоги визволитись. Тим часом усі мої кістки зсувалися, мінялися місцями, аж ходором ходили!

Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, засвистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені вгамуватись і йти снідати.

Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструлька з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з беконом, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, мати поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.

— Що таке, синку? — Батько позирнув на мене. — Не хочеш їсти?

— Не хочу.

— Хлопцеві зранку треба хотіти їсти, — зауважив батько.

— Їж, їж, — сказала мені мати. — Ну ж бо, не барися.

Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій тарілці з рожевими квіточками.

Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив губу.

— Га? — глипнув на мене батько. — Ти щось сказав?

— Та ні, — відповів я. — Просто не хочеться їсти.

Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млинці, пампушки, каші,