Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
Тієї самої миті, коли Бобер завзято переказував віршик про Адамову плоть і кров, Едмунд крадькома намацував клямку; а не встиг Бобер розкрити всім таємницю походження Білої Чаклунки, з якої випливало, що вона аж ніяк не людина, а напівджинія-напіввелетень, тільки жіночого роду, як Едмунд тихою сапою вислизнув надвір і навіть прикрив за собою двері.
Та ні в якому разі хай читачеві не спаде на думку, нібито Едмунд був таким вже кепським хлопчиськом, аби бажати, щоб його брата і сестер перетворили на камінь. Аж ніяк! Єдине, чого він бажав, це мати вдосталь солодощів, а відтак, і солодке життя як принц (а потім, не забудьмо, що й король), ну і ще «віддячити» Пітеру за те, що той обізвав його «пройдисвітом». А от над тим, що Чаклунка може з ними усіма зробити, він вважав за краще на замислюватись: зі свого боку, він не бажав їм нічого поганого, але й тих почестей, яких Чаклунка обіцяла йому, для них він не бажав – у будь-якому разі, він був певен (чи, краще сказати, намагався переконати себе), що ніякої шкоди нікому вона не завдасть. «Усі ті, хто розповідає про неї якісь жахіття, то її вороги, а раз так, то в їхніх словах якщо й не все неправда, то, напевне, напівнеправда – до ворожки не ходи, – умовляв він сам себе. – До того ж, вона поставилась до мене набагато краще, аніж усі вони, – ґречно, як і личить королеві, тож, для мене, вона і є справжня королева, а не те, що той жахливий Аслан». Ось такі виправдання на майбутнє вигадував собі дорогою Едмунд. Треба визнати, що то були дуже хиткі виправдання. Не міг не відчувати цього і сам Едмунд, і тому в його душі теж ворушилися сумніви щодо чеснот Білої Відьми.
А от першою думкою, що спіткала Едмунда вже надворі, була цілком слушна, але дещо запізніла думка про те, що надворі, як не крути, зима, довкола лютує завірюха, а свою шубу він забув вдома, тобто в пана і пані Бобрів. А ще він помітив, що вже сутеніло. Він пригадав, що їсти вони сіли десь о третій по обіді, а взимку дні – ой які швидкоплинні. На це він аж ніяк не розраховував, але робити нічого – треба йти. Він підняв комір якнайвище, втягнув голову в плечі і вирушив у путь навпростець через дамбу (благо, притрушена снігом, вона вже не була такою слизькою) – на інший бік.
З кожною хвилиною темнішало, хуртовина не вщухала, і вже на два кроки попереду, як очі не витріщай, нічого не видно. Утім, і дивитися не було на що, бо і самої дороги теж не було. Раз у раз Едмунд то провалювався у сніговий замет; то, послизнувшись на замерзлій калюжі, проїжджав по льоду догори ногами; то, перечепившись через стовбур поваленого дерева, летів шкереберть до наступного замету. Поки він видряпався на вкритий кригою річковий схил, він мало не в кров забив коліна, тож невдовзі був мокрим як хлющ та геть синім від холоду та синців. Навкруги стояла тиша, і в тій тиші він почував себе таким осиротілим й усіма покинутим. Декілька разів він мало не відмовився від свого плану і вже готовий був повернути додому, визнати провину і знов помиритися з усіма, і може, так би воно й сталося, якби зненацька його не осяяла велична думка: «Коли я стану королем, я першим же указом звелю, щоб у Нарнії проклали пристойні дороги». Ця думка якось відволікла його від тягот і незгод того згубного шляху, який він сам для себе обрав, та спрямувала наступні його думки у величне русло: що гарне і корисне він зробить, як стане королем. Це його дуже підбадьорило, тож, борсаючись у заметах, він більше не репетував, а навпаки – віддавався мріям про те, який у нього буде палац та скільки автівок; а ще – треба не забути про приватний кінотеатр; і де треба прокласти залізницю, та які закони прийняти проти бобрів з їх греблями… він вже домальовував останні штрихи до далекосяжних планів на майбутнє, наприклад: як не тільки поставити Пітера на місце, а й зробити так, щоб він своє місце знав, – як погода раптом змінилася. Спочатку вщух снігопад, потім здійнявся вітер. А з ним налетіла пронизлива стужа. Хмари розсіялись, і на небі зійшов місяць. То був повний місяць, тож коли він осяяв сріблясті сніги навкруги, то стало ясно, наче вдень, лише незвичні довгі тіні надавали краєвиду якийсь дивний, нетутешній вигляд.
Нізащо не знайти б йому шляху до Чаклунки, якби вчасно – саме тоді, коли він опинився на березі іншої, більшої, річки – не вийшов місяць (якщо ви не забули, коли дітлахи завітали до Бобрів, він встиг помітити, що нижче за течією маленька річечка втікає в іншу, значно більшу, річку). Тепер він стояв на березі отієї більшої річки, тож десь у вигині цієї ріки і мала розташовуватись чаклунська оселя, до якої вже рукою кинути, тільки що не видно. Одне лихо – долина, якою протікала велика ріка, виявилась ще підступнішою, ніж попередня: береги крутішими, схили – рясно вкриті камінням, а кущі – густішими за ті, які він щойно здолав, тож коли б не місячне сяйво, до місця ніколи б йому не дістатися. Утім, хоч і видно було наче вдень, та доки він продирався крізь кущі – змокнув геть до рубчика: як він не пригинався серед гілок, що стирчали в усі боки, а раз у раз йому за комірець падав цілий замет з потурбованої гілки. І кожен раз, коли це траплялося, Едмунд кляв Пітера на всі заставки, ніби той був винен у всіх його напастях.
Як там не було, а врешті-решт Едмунд продрався крізь чагарник і вийшов на більш-менш рівне місце. Тут долина розгорнулася, і, як на долоні, Едмунд побачив перед собою між двох пагорбів через річку поодиноку будівлю, у якій з першого погляду не важко було вгадати оселю Білої Чаклунки. Місяць сяяв, аж очі сліпив. У тому сяйві з відстані оселя видавалася схожою на скелю, що вищирилася іклами стрімчаків. Та, примруживши очі, можна було роздивитися зубчасті вежі та башти з гострими, наче голки чи ті ж ковпаки у блазнів або чаклунів, шпилями. У місячному сяйві шпилі виблискували та відкидали на сніг зловісні довгі тіні. Едмунд відчув, що йому стає якось ніяково.
Та про повернення годі було й думати.
По льоду він перетнув річку та попрямував навпростець до замку. Навкруги стояла мертва тиша, не чути було
