Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
Першим, що почула Люсі, коли увійшла, було дзижчання, а першою, кого вона побачила – мила стара бобриха, яка сиділа у кутку з ниткою в зубах та завзято шила на швейній машинці – саме звідти й долинало дзижчання. Вона спинилася та підвелася, тільки-но увійшли діти.
– Нарешті ви прийшли! – вигукнула вона, простягаючи їм назустріч обидві свої зморшкуваті передні лапки. – Нарешті! Не думала я, що доживу до цього дня! Картопля ось-ось буде готова, вода в чайнику вже закипає, і я візьму на себе сміливість припустити, що Бобер зможе дістати нам трохи рибки.
– Авжеж! – обізвався Бобер та рушив надвір. З ним за компанію вийшов і Пітер. По скутій льодом заплаві вони попрямували до невеличкої ополонки, яку Бобер кожен день, рано-вранці, прорубував сокирою. З собою вони не забули взяти і відро. Зовсім не зважаючи на холод, Бобер неквапливо влаштувався біля краю ополонки та пильно вгледівся у воду. Раптом він запхнув лапу в ополонку – ви б і оком не встигли змигнути! – і витягнув звідти чудову форель. Так він раз за разом запускав лапу в ополонку, доки не наловив вдосталь риби.
Дівчатка тим часом поралися на кухні, допомагаючи Бобрисі. Вони наповнили казанок, накрили стіл, нарізали хліб, поставили тарілки до печі, аби вони прогрілися; з діжки, що стояла у кутку, набрали величезний глек пива для хазяїна, а також поставили на вогонь пательню – нагріватися. Люсі спало на думку, що в бобрів дуже затишна маленька хатинка, зовсім не схожа на печерку пана Тумнуса. Тут не було ані книг, ані картин, а замість ліжечок до стін, немов на кораблі, були причеплені відкидні полиці. Зі стелі звисали шворки з окостами та в’язки цибулі, а до стіни притулилися гумові чоботи, поряд з якими висіли непромокальні плащі; там же були сокирки, садові ножиці, лопати, кельми і бозна-як-називається-та-штука для перевезення будівельного розчину, й вудки, й риболовні сіті та усілякі інші торби. А скатертина на столі була хоч і чисто випраною, але витканою з грубих ниток.
Тільки-но олія на пательні зашипіла, як з уже почищеною рибою повернулися Пітер та Бобер. Лише уявіть собі, яким чудовим запахом потягнуло від тільки-но спійманої рибки, щойно її поклали на розпечену пательню, і як голодні діти, які від таких принадливих запахів, здається, зголодніли ще більше, з нетерплячки ходили колами коло рибки. І ось нарешті Бобер виголосив: «Усе майже готово!» Сьюзан злила воду з картоплі та відставила горщик нахиленим набік, аби картопля трохи підсохла, а Люсі тим часом допомагала Бобрисі розкладати форель по тарілках. За декілька хвилин усі вже притягнули до столу триногі стільці (інших у хаті не було, хіба що коло вогню стояло крісло-качалка господині) та, облизуючись, всілися до столу.
Для дітей принесли глечик з молоком (Бобер, як завжди, не гидував пивом), а посеред столу поставили окрему тарілочку з великим шматком жовтого, як сонце, маслечка, щоб кожен міг вдосталь змастити ним картоплю. Дітлахи вирішили про себе – і з ними важко не погодитись, – що немає у світі нічого ліпшого за рибку, що лише якихось там півгодини тому плавала у річці, а тепер із пательні потрапила до столу. І коли з рибкою було покінчено, пані Бобриха, немов якась чарівниця, витягнула з печі справжній пиріг із варенням, що не встиг ще навіть захолонути, і поставила чайник на вогонь. Коли від пирога залишилися самі крихти, готовий чай розлили в горнятка. Узявши кожен собі по горнятку, усі присунули стільці ближче до стіни, оперлися на неї та з задоволенням зітхнули.
– Що ж, – промовив Бобер, відставляючи убік порожній пивний келих та присуваючи поближче чашку з чаєм, – почекайте ще трішечки. От як запалю свою люльку – можна буде серйозно поговорити… Знову засніжило, – додав він, визирнувши у вікно. – Певно, воно й на краще – можна не стерегтися несподіваних гостей. Коли хтось і намагався нас вислідити – хуртовина замете всі сліди.
Розділ 8
Що трапилось після обіду
– Повідайте нам скоріш, що трапилось з паном Тумнусом, – попросила Люсі.
– Кепські справи, – похитав головою пан Бобер. – Прикріше й бути не може! Особисто в мене немає жодних сумнівів у тому, що його схопила поліція. Звістку про те мені принесла знайома сорока, а та бачила все на власні очі.
– А куди його повели?
– Коли їх бачили востаннє, вони прямували на північ. На жаль, усі ми дуже добре розуміємо, що за тим криється.
– Ні, не всі, ми – зовсім не розуміємо, – визнала Сьюзан.
Бобер лише зітхнув і знову скрушно похитав головою:
– Це означає лише одне: його забрали до її чаклунської господи.
– А що вони йому зроблять, пане Бобре? – зойкнула Люсі.
– Важко сказати, – зажурено мовив Бобер. – Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромігся повернутися. Статуї! Подейкують, чаклунська господа скрізь заставлена статуями. Вони усюди. На всіх поверхах, сходах і навіть на холодному подвір’ї. Колись всі вони були… – тут Бобер проковтнув клубок, що підступив до горла, – живі-живісінькі… та вона перетворила їх на камінь.
– Який жах! – у відчаї скрикнула Люсі. – Ми мусимо щось зробити! Ми маємо врятувати бідолашного фавна! А все через мене…
– Я аніскільки не сумніваюся у тому, люба дитино, що ви неодмінно врятували б його, аби мали змогу, – відповів на те Бобер. – Та вам нізащо не проникнути до лігва Білої Чаклунки, якщо вона сама того не забажає. Тим паче, вийти звідти живими.
– А що, як нам вдатися до хитрощів, – запропонував Пітер. – Переодягтися, наприклад, у як їх там… заїжджих комівояжерів тощо… або навпаки – дочекатися, доки вона вийде з дому… Має бути хоч якийсь хід чи, краще сказати, вихід! Добрий фавн врятував мою сестру, ризикуючи власним життям, пане Бобре! Хіба ж ми кинемо його напризволяще, щоб із нього зробили те, що ви кажете…
– Нічого з того не вийде, сине Адама, – похнюпився Бобер, – не вийде ні в кого із людей. Та не все ще втрачено – Аслан уже в дорозі.
– Аслан?! – вихопилось одразу з усіх горлянок, бо всіх одразу охопило таке дивне відчуття, ніби відбувається щось прекрасне, як от перші ознаки весни чи добра звістка, що прилетіла здалеку. – Розкажіть нам про нього!
– Хто він такий, цей Аслан?! – крізь хор голосів пробилася Сьюзан.
– Аслан? – замислився Бобер. – Хіба ви не чули про Аслана? То є цар усіх звірів, повелитель лісів та Господь усього сущого. Щоправда, бачимо ми його зовсім нечасто. За все своє життя мені от так і не довелося побачити його жодного разу, так само, як