Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

– Але ми не можемо отак от взяти та поступитися!.. Не можемо! – палко обурилась Люсі. – Невже ви не розумієте? Ми не можемо так просто повернутися додому! Це через мене бідолашний фавн потрапив у таку халепу. Він сховав мене від Чаклунки та показав шлях додому. Ось що мається на увазі під «наданням притулку ворогам Її Величності та братанні з людьми». Ми повинні його врятувати.

– Багато ж ми зможемо зробити, – усміхнувся Едмунд, – особливо на порожній шлунок.

– Та замовкни вже ти врешті-решт! – не витримав Пітер, який був досі злий на Едмунда. – Що ти думаєш, Сью?

– У мене таке відчуття, хоча мені аж лячно від нього, що Люсі і тут правильно каже, – відповіла Сьюзан. – З одного боку, коли б моя воля, я б і кроку не ступила вперед і я вже шкодую, що ми сюди прийшли. А от з іншого, ми мусимо спробувати щось зробити для пана – як його там? – тобто для фавна.

– Що ж, я згоден, – кивнув Пітер. – Але перше, що ми повинні зробити – це знайти їжу. Я б із радістю повернувся б та прихопив чогось із комори, якби був певен, що ми потрапимо назад до цієї країни. Тож, я вважаю, треба йти далі.

– Згода! – в один голос гукнули дівчата.

– Знати б тільки, де тримають бідолаху, – зітхнув Пітер.

Вони ще стояли на місці, розмірковуючи, що робити далі, коли Люсі зойкнула:

– Дивіться! Он там, з рудою грудкою! То ж вільшанка! Перша пташка, яку я тут бачила! Цікаво, а чи вміють птахи у Нарнії розмовляти? Здається, вона хоче нам щось сказати. – І, звертаючись до вільшанки, вона запитала: – Чи не могли б ви нам розповісти, куди забрали пана Тумнуса, фавна?

З цими словами вона ступила крок уперед. Пташка одразу ж відлетіла, але зовсім недалечко, на сусіднє дерево. Там вона всілася на гілку та виразно зиркнула на дітлахів – наче зрозуміла, про що йдеться. Самі того не помітивши, діти ступили зо два кроки до неї. Вільшанка знов відлетіла на сусіднє дерево та знов зиркнула на них. Важко було не звернути увагу на вільшанку з такою яскраво-рудою грудкою та розумними очима.

– Знаєте що? – припустила Люсі. – Вона кличе нас за собою.

– Мені теж так здалося, – обізвалася Сьюзан. – А ти як вважаєш, Пітере?

– Можливо. Чому б, власне, і не піти за нею?

Вільшанка, немов розуміючи кожне сказане ними слово, далі перелітала з дерева на дерево, завжди трохи випереджаючи дітей, але так, щоб вони за нею встигали. Так вони пересувалися, потроху спускаючись усе нижче й нижче у долину. Кожного разу, коли вільшанка знімалася з дерева, з гілля на дітей сипалася снігова крупа. Невдовзі трохи розвиднилося, з-за хмар проглянуло зимове сонечко, і сніг навколо замерехтів різнобарвними іскорками. Так вони йшли десь із півгодини – дівчата попереду, коли Едмунд несподівано звернувся до Пітера:

– Якщо ти ще не занадто шляхетний, аби пристати на розмову зі мною, маю дещо сказати, і краще б тобі мене вислухати.

– Що там іще? – відгукнувся Пітер.

– Цить! Не так голосно, – шикнув на нього Едмунд, – не треба зайвий раз лякати дівчат. Ти хоч розумієш, що ми робимо?

– Що? – вже пошепки запитав Пітер.

– Ми йдемо слідом за кимось, кого навіть не знаємо! На чиєму боці той птах? Може, він веде нас у пастку?

– Що за дурниці! Вільшанки… вільшанки – вони добрі птахи. Так у всіх книжках пишуть. Ні-ні, вільшанка не може бути на ворожому боці.

– Який тут бік дружній, а який ні – про те нам невідомо. Як ти можеш бути певен у тому, що всі фавни у королівстві – наші друзі, а королева, – що б нам про неї не розповідали, – негідниця? Ми ж нічого ні про кого з них навіть не знаємо.

– Але ж фавн урятував Люсі!

– Це тільки він сам казав, та чи так це було насправді? І ще одна річ. Хто-небудь із нас хоч приблизно знає звідси шлях додому?

– Ох, і справді! – Пітер зупинився. – Про це я зовсім не подумав!

– Як і про обід, – додав Едмунд.

Розділ 7

День у бобрів

Доки хлопці шепотілися позаду, дівчата несподівано зупинилися та разом зойкнули:

– Ой!

– Вільшанка! – скрикнула Люсі. – Вільшанка… вона полетіла геть.

Пташки й справді ніде не було видно.

– І що далі? – звернувся Едмунд до Пітера, усім своїм виглядом проказуючи: «Що я тобі щойно казав?»

– Цить… Погляньте! – прошепотіла Сьюзан.

– Що там? – запитав Пітер.

– Здається, щось майнуло між дерев, отам, зліва.

Діти пильно вглядалися у лісову хащу, бо всім було трохи моторошно.

– Ось, знову, – прошепотіла Сьюзан.

– Я теж помітив, – підтвердив Пітер. – Воно все ще там – сховалося за великим деревом.

– Що воно таке? – Люсі з усіх сил намагалася вгамувати тремтіння у голосі.

– Що б воно не було, воно й саме боїться нас, – зауважив Пітер. – Не хоче, щоб його побачили.

– Ходімо додому, – змолилася Сьюзан. І хоч ніхто не сказав цього вголос, кожен несподівано усвідомив те, про що не так давно казав Едмунд Пітеру: вони загубилися.

– Хто б це міг бути? – запитала Люсі.

– Це… це якась тваринка, – відповіла Сьюзан і одразу ж скрикнула: – Дивіться! Подивіться туди! Скоріше! Ось воно!

Цього разу всі побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звірятко вже не ховалося, а, натомість, приклало лапку до вусатого писочка, зовсім як людина, що прикладає вказівного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Діти стояли, затамувавши дух.

За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» – подав знак йти за ним слідом туди, де дерева росли густіше, після чого знову зник.

– Я знаю, хто то був, – сказав Пітер. – Бобер. Я помітив хвіст.

– Він хоче, щоб ми пішли за ним, – здогадалася Сьюзан, – та попереджає, щоб ми поводилися тихо.

– Це зрозуміло, – обізвався Пітер. – Незрозуміло ось що – чи потрібно нам йти за ним слідом. Як ти гадаєш, Лу?

– Мені він сподобався, – відповіла Люсі.

– Так, але ж ми його не знаємо, – заперечив Едмунд.

– Чому б нам не ризикнути? – запропонувала Сьюзан. – Немає сенсу стояти на місці. До того ж, я страшенно зголодніла.

Цієї миті бобер знову показався з-за дерева, наполегливо закликаючи їх за собою.

– Ходімо! – вирішив Пітер. – Спиток – не збиток. З одним