Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

Розділ 6

Углиб лісу

– …Хоч би та Макріді поквапилася та якнайшвидше здихалася своїх шанувальників… е-е-е… давнини, – зітхнула трохи згодом Сьюзан. – У мене вже тіло зсудомило.

– До того ж, тут тхне якоюсь камфорою! – зауважив Едмунд.

– Не здивуюсь, якщо виявиться, що її повно у кишенях цих речей, – погодилась Сьюзан. – Це, певно, проти молі.

– Мені щось у спину втикається, – поскаржився Пітер.

– А я вже зовсім змерзла! – вигукнула Сьюзан.

– І справді, щось тут прохолодно, – погодився Пітер, – і мокро. Що ж це за місце? От я сиджу на чомусь мокрому! – Він різко звівся на ноги.

– Ходімо! – гукнув Едмунд. – Вони вже пішли.

– Ой-ой-ой! – несподівано зойкнула Сьюзан. Усі разом кинулись до неї, запитуючи, що трапилось.

– Е-е-е… я, виявляється, сиджу, притулившись спиною до дерева, – приголомшено мовила та. – І, тільки подивіться – тут начебто розвиднюється…

– І справді, – здивувався Пітер, – лише подивіться туди… й он туди! Навколо нас самі дерева! Ось так-так, а сам я, виходить, розсівся на сніговому заметі. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний ліс, про який нам розповідала Люсі!

Тепер помилитися було неможливо – дітлахи навіть закліпали очима від світла зимового дня. Позаду на гачках висіли шуби, а попереду стояли засніжені дерева.

Пітер обернувся до Люсі.

– Вибач, що одразу не повірив тобі, – сказав він. – Дай-но руку – миритися!

– Миримось! – вирішила далі не ображатися Люсі, і на знак миру вони потисли одне одному руки.

– А що далі? – запитала Сьюзан. – Що нам робити далі?

– Як що? – здивувався Пітер. – Ходімо у розвідку!

– Бр-р! – пробурмотіла Сьюзан, пританцьовуючи на місці. – Яка ж тут холоднеча! Може, вдягнемо шуби? Що ж їм дарма висіти?

– Вони ж не наші, – заперечив Пітер.

– Ніхто не зважатиме, – розсудила Сьюзан. – Ми ж не збираємося виносити їх із дому. Більш того, ми навіть не виноситимемо їх із шафи.

– Якось не подумав, Сью, – погодився Пітер. – А й справді, якщо подивитися з цього боку, ніхто не звинуватить нас у тому, що ми взяли ті шуби без дозволу, якщо ми не виноситимемо їх із шафи. А ця країна, як я розумію, теж є у шафі, отже, поки ми у шафі, ми можемо розпоряджатися шубами на власний розсуд.

Так вони і зробили. Шуби були занадто великими, аж до самісіньких п’ят, та нагадували королівські мантії. Дітям одразу стало тепло, і, роздивившись одне одного, вони вирішили, що ті вбрання їм дуже личать та й більше пасують до навколишньої природи.

– Можемо удати з себе північних дослідників, – запропонувала Люсі.

– Нам і удавати не треба – на нас і без того чекають захопливі пригоди, – усміхнувся Пітер, який вже прямував до лісу. Похмуре небо над головою вкривали чорні хмари, наче провіщали черговий снігопад.

– Послухайте, – несподівано озвався Едмунд, – коли ми збираємося вийти до ліхтарного стовпа, нам потрібно звернути лівіше! – На якусь мить він забув, що мав прикидатися, наче він тут уперше. Щойно ті слова вилетіли з його вуст, він прикусив язика, та було вже запізно – усі зупинилися та витріщили на нього очі, а Пітер навіть присвиснув.

– Виходить, ти БУВАВ тут раніше, – промовив він, – виходить, то не Люсі казала неправду, – то ти збрехав.

Запала мертва тиша.

– Жоден звір лісовий… Жоден плазун найотрутніший… не вчинив би так із ближнім своїм, – почав був Пітер, а там – махнув рукою та змовк.

Сказати і справді було нічого, і вони всі вчотирьох мовчки пішли далі; лише Едмунд плентався позаду та буркотів собі під ніс:

– Ви ще пошкодуєте, пихаті самовдоволені дурники.

– Куди саме ми, до речі, прямуємо? – поцікавилася Сьюзан, хоча б для того, щоб змінити тему.

– Мені здається, вести нас повинна Люсі, – твердо наголосив Пітер, – це її право. Куди ти нас поведеш, Лу?

– Чому б нам не навідатися до пана Тумнуса? – запропонувала Люсі. – Він дуже, дуже добрий фавн, я розповідала вам про нього.

Усі погодилися і хутенько попрямували слідом за Люсі, притупуючи ногами від холоду. Люсі виявилася справжнім слідопитом. Спершу вона побоювалася, що не знайде дороги, але тут вона впізнала незвичайне дерево, там – пеньочок, і ось вже вони дійшли туди, де землю перерізали кам’янисті байраки, звідтіля – у знайому улоговину, і нарешті опинилися коло печери, де жив пан Тумнус. Але там на них очікувала жахлива несподіванка.

Вхідні двері було зірвано з завіс та розбито вщент. Усередині печери було темно і вогко – з одного погляду ставало зрозуміло, що її покинули декілька днів тому. У дверний проріз намело снігу – він, змішаний з чимось чорним, певно, обвугленими полінцями та попелом, устилав усю підлогу. Вочевидь, хтось розкидав тут дрова, а потім затоптав полум’я. Скрізь валявся розбитий посуд, а портрет батька фавна був пошматований чимось гострим – чи то лезом, чи то пазурами.

– Оце розправилися так розправилися, – знов пробурмотів собі під носа Едмунд, а вголос додав: – І варто було сюди плентатись?

– Що це? – На підлозі Пітер помітив аркуш паперу, прибитий через килим до підлоги.

– Там щось написано? – запитала Сьюзан.

– Начебто так, – відповів Пітер, – не можу розгледіти у такій темряві. Ходімо надвір.

Усі вийшли та з’юрмилися навколо Пітера, а той прочитав уголос:

Колишній мешканець цього житла, фавн на ім’я Тумнус, перебуває під арештом, очікуючи суду за звинуваченням у державній зраді Її Величності Ядіс, королеви Нарнії, володарки Кейр-Паравеля, імператриці Самотніх Островів та ін., а також у наданні притулку ворогам Її Величності, пригріванні шпигунів та братанні з людьми.

Підпис: Могрім, зверхник таємної поліції

Слава королеві!

Діти здивовано перезирнулися.

– Навіть і не знаю, чи так вже мені тепер подобається це місце… – протягнула Сьюзан.

– Що за королева, Лу? – поцікавився Пітер. – Тобі щось відомо про неї?

– Зовсім вона ніяка не королева, – заходилася розповідати Люсі, – а жахлива чаклунка. Вона називає себе Білою Чаклункою. Усі лісові мешканці її ненавидять. Вона наклала на всю країну закляття, і тепер тут завжди зима і ніколи не настає Різдво.

– Якщо їм пороблено, то