Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

– Але чому? – знітилась Люсі. – Хоч мені і не дано знати напевне, але мені здається, що духу в мене не забракне.

– Річ не в тому, – похитав головою Дід Мороз. – Не жіноча то справа – у бою правду захищати. А тепер, – він несподівано втратив свій поважний вигляд, – у мене є щось для вас усіх!

Звідкілясь, певно, з великого мішка за плечима, хоч ніхто того не помітив, він витяг велику тацю з п’ятьма чашками й тарілочками, горщик із кусковим цукром, глечик із відбірними вершками і великий-превеликий чайник, щойно просто з жару, вигукнув: «Щасливого Різдва! Хай живе справжній король!», клацнув батогом, і не встигли всі й оком змигнути, як і він, і олені вже зникли, немов їх і не було.

Пітер саме витяг меча з піхов і показував його Бобру, коли втрутилась пані Бобриха:

– Ось, ось! Отак всі й базікатимуть, доки чай не охолоне! От вже ці чоловіки! Беріть тацю та несіть її вниз, там всі ми добре поснідаємо! Добре, що я не забула прихопити із собою хлібного ножа.

Кручею вони повернулися до печерки, де Бобриха нарізала канапок із шинкою, Бобер розлив по чашках чай, і усі разом заходилися снідати. Та щойно зі сніданком було покінчено, як Бобер зіп’явся на ноги і сказав: «Час рушати!»

Розділ 11

Аслан наближається

Між тим, для Едмунда настали не те щоб лихі, але дуже скрутні часи. Доки гном відлучився лагодити сани, Едмунд, який був дещо розчарований тим прийомом, влаштованим йому в королівському палаці, як то кажуть, губа в нього не з лопуцька, сподіваючись, що Королева схаменеться і благоволитиме до нього, як то було під час їх останньої зустрічі. Та вона чомусь не поспішала. Коли ж її мовчання стало нестерпним, Едмунд зібрався з духом і сам нагадав про себе.

– Дозвольте, ваша величносте, а як там щодо винагороди, солодкої винагороди? Ви ж самі казали…

– Цить, недоумкуватий! – тільки й відмахнулася Королева, але потім, здається, змінила гнів на ласку і пробуркотіла собі під ніс: – Не вистачало ще, щоб цей зануда з голоду зомлів у дорозі… – Вона знову плеснула в долоні. З’явився ще один гном. – Принеси людському маляті їжі та питва, – повеліла вона.

Гном не забарився, повернувшись із залізним кухлем, у якому плескалася проста вода, та залізною мискою, на якій самотував окрайчик засохлого хлібця. Усе це він жбурнув на підлогу Едмундові під ноги та хрюкнув на додачу найогиднішим чином.

– Мармелад для колишнього принца, ги-ги-ги!

– Забери це геть з-перед моїх очей! – насупився Едмунд. – Навіщо мені ваша черства скоринка?!

Та Чаклунка кинула на нього красномовний погляд. Нічого доброго цей погляд не провіщав, тож Едмунд вибачився і мовчки заходився смоктати нещасну скоринку, бо розгризти її – з огляду на таку її черствість – міг хіба що дуже голодний вовк.

– Звикай задовольнятися тим, що є, бо невідомо, коли ще перепаде тобі бодай сухарик, – усміхнулася Королева.

Едмунд мало не вдавився окрайцем, коли перший гном повернувся і доповів, що сани готові. Чаклунка підвелася і, наказавши Едмундові йти слідом, вийшла з тронної зали. На дворі знов неабияк сніжило, та Королеву, здавалося, це аж ніяк не бентежило, так само, як не хвилювало і легке, не за погодою, плаття Едмунда. Вона тільки кивнула йому на сани, але перш ніж вирушити у путь, покликала вірного Могріма. Той похапцем прибіг до неї, крутячи хвостом, наче дворовий пес.

– Візьми з собою найспритнішого і найлютішого зі своїх вовків та риссю до бобрової хатинки! Усіх схопити, загризти, пошматувати, щоб і сліду не лишилося! Якщо вони вже втекли, мерщій до Кам’яного Столу, але так, щоб жодна жива душа не прознала. Там зачаїтися і чекати на мене. Мені ж доведеться подолати довгу путь на захід, перш ніж я знайду переправу через річку. Може трапитися і таке, що ти наздоженеш втікачів першим, що ж, як вчинити з ними – ти знаєш.

– Слухаю та кор-р-рюся, Кор-р-ро-лево! – прогарчав вовк і зник у білій імлі. Здалеку донеслося лише відлуння його ходи, важкої, як у коня. Потім пролунав вовчий вий, до якого приєднався інший – то на допомогу Могріму поспішав іще один вовк.

Уже за кілька хвилин вони нишпорили по маленькій хатинці біля греблі, намагаючись винюхати, куди поділися мешканці зі своїми гостями – та втікачів і слід прохолов. Страшно навіть уявити, чим могла обернутися ця ніч для втікачів, коли б не негода зі снігом та завірюхою. Вовки неодмінно винюхали б їхній слід ще до того, як вони дісталися печери. А що б трапилося далі – здогадатися неважко. Та Бобер прорахував все правильно: хуртовина зав’южила снігами все навкруги, тож слідів було не тільки не видко, а, так би мовити, і не нюшно.

Тим часом гном клацнув батогом – і сани з Королевою та Едмундом кулею вилетіли з-попід брами та понеслися все далі й далі від замку, у темряву та холоднечу. Що й казати, жахливою видалась та подорож для Едмунда, адже, не забудьмо, одежа, що була на ньому, аж ніяк не гожа для таких звитяг. За чверть години він спереду скидався на замет. Спочатку він хоча б отрушувався, та потім втомився скидати з себе сніг і зрозумів, що то марна справа. Сніг налипав на нього скоріше, ніж він встигав його скидати. До того ж він знову змок, та вже не до рубця, а до кісток. Та це ще нічого. Яким же нещасним він себе почував. Навіть закралася страшна підозра, що Королева не поспішає призначати його королем. Тепер все, що він казав собі, аби переконати себе самого, мовляв, Чаклунка нікому лиха не заподіє, бо вона особа ґречна й добросерда, і що правда на її боці – здавалося щонайменше повною маячнею. Тепер він віддав би усе, аби знову опинитися поруч з рідними та друзями, навіть із Пітером. Та єдине, що залишалося у його становищі, – це спробувати переконати себе у тому, що все, що відбувається з ним, – ні що інше, як дурний сон. І варто лише прокинутися – і все минеться. Одне тільки лихо: чим довше вони їхали, година за годиною, тим зрозуміліше ставало: якщо це й справді сон, то дуже, дуже поганий сон. Та подорож затягнулася набагато довше, ніж я тут спробував її описати. Аби описати її докладніше знадобилося б попсувати не один стос паперу, та й того я не певен, що вистачило б. Ось чому варто зупинитися, зупинитися на тому, що до світанку снігопад нарешті вщух. Світало, а подорожі кінця-краю не було. Вже й день настав, а все було так само. Навколо все завмерло, і тишу порушував лише заколисуючий