Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

Пітер аж ніяк не вважав себе відчайдухом, більш того, у цю мить його навіть охопила якась слабкість, та це не мало жодного значення, бо для себе він уже вирішив усе. Він рвонув навпростець до чудовиська, націливши свій меч тому у бік. Та як би швидко він не біг, звір виявився спритнішим. Швидкий, наче блискавка, він ухилився. Очі його палали, а з пащі вирвався гнівний рик. Коли б не лють, що очі йому застувала, він уже вчепився б Пітерові в горлянку. Та саме лють його й згубила. Він загарчав і згаяв час.

Усе трапилося блискавично. Пітер і сам не зрозумів, як він ухилився, випручаючись зі страшних обіймів звіра, а наступної миті встромив меча тому поміж передні лапи прямо в серце. А далі, немов у жахливому сновидінні, що триває і триває, і немає йому кінця, Пітер все смикав і смикав свій меч, не розуміючи, хто з них живий, а хто мертвий. Перед собою він бачив лише вищир вовчої пащі та клацання іклів, його обдавало жаром вовчого віддиху, довкола кружляли пасма шерсті та бризкала кров. Страшний сон обірвався раптово. Вовк впав на землю. Пітер випростувався та витер піт з чола. Насилу він вивільнив свого меча. І сили його полишили.

Коли Сьюзан спустилася з дерева, брат і сестра помітили, що вони досі тремтять, немов та осика. Здається, але стверджувати цього я не можу, вони навіть пустили сльозу, та в Нарнії ніхто нікому не стане на те закидати.

– Швидше! – пролунав голос Аслана. – Швидше! Кентаври та орли! Там, у хащах, я помітив іншого вовка. Він все бачив і, мабуть, уже чкурнув до своєї господині. Мерщій за ним! Так ми розшукаємо Відьму і врятуємо четвертого з дітей Адама.

Почувся стукіт копит і лопотіння розправлених крил, та десь з дюжину найспритніших та найгострозоріших зникли у сутінках, що густішали щохвилини.

Пітер – він ще досі не міг перевести дух – провів їх поглядом та озирнувся. Поряд стояв Аслан.

– Ти забув почистити свого меча, – спокійно зауважив Аслан.

Авжеж. Пітер поглянув на світле лезо свого меча, всуціль вкрите темними плямами вовчої шерсті та крові, що здавалося червоним навіть у пітьмі. Він нахилився і ретельно витер меч травою, а потім і краєчком свого одягу.

– Подай-но його мені та схили коліна, сине Адама, – повелів Аслан, після чого торкнувся його плеча клинком та вимовив: – Підведися, о, сер Пітере, переможцю Могріма. І пам’ятай: щоб не трапилося, ніколи не забувай витирати свого меча.

Розділ 13

Давнє закляття з глибини століть

Проте прийшла пора повернутися до Едмунда. Прогулянка, що випала на його долю через неочікувану відлигу, видалася куди як довшою, ніж він звик гуляти пішки і навіть, як він підозрював, набагато довшою, ніж взагалі спроможна гуляти людина. Саме тому, тільки-но Чаклунка зробила такий собі спочинок у темній улоговині між сосен та тису, знесилений Едмунд упав навзнак там, де стояв. Так він і застиг, колода колодою, не в змозі і пальцем поворухнути і не виказуючи аніякого інтересу ані до того, що відбувається навколо, ані до того, що відбуватиметься у майбутньому. Прогулянка настільки виснажила його, що він геть забув і про голод, і про спрагу, аби тільки йому дали спокій. Тим часом Чаклунка та гном зовсім поруч пошепки завели бесіду, яка не мала залишити його байдужим:

– Ні, то вже запізно, – похитав головою гном. – Яка тепер від того користь? Бо всі вони – щоб їм пусто було – вже біля самісінького Кам’яного Столу.

– Про це ми дізнаємось, коли вовк занюхає наш слід та принесе нам звістку, – відповідала на те Відьма.

– Якщо він прибіжить лише зі звістками, то це погана звістка, – буркнув гном.

– У Кейр-Паравелі скільки тронів? Авжеж, чотири! – посміхнулася Чаклунка. – Тронів – чотири, та зайняти їх зможуть лише троє! Яке ж то пророцтво, якщо воно не здійсниться?

– Три… чи чотири… яка різниця, коли Він вже тут? – уникаючи називати Аслана на ім’я в присутності володарки, натякнув гном.

– Припустимо, – розмірковувала вголос Чаклунка. – А що, як він тут ненадовго? А якщо так, тоді що нам завадить посісти трон, та ще й не один, а всі одразу?

– А з цим що робити? – гном пхнув Едмунда ногою. – Може, залишити до слушного часу? Бачиться, він ще стане в нагоді… торги вести.

– А раптом усі інші нагрянуть та, чого доброго, врятують шмаркача, тоді що? – презирливо хмикнула Королева.

– Виходить, іншого виходу немає? – знизав плечима гном, – Що ж, тоді до справи!

– Зажди, – зупинила його Чаклунка. – Щось мені підказує, що справу слід робити на Кам’яному Столі, бо саме так робилося одвіку…

– Так воно й так, – засумнівався гном, – але дуже вже давно ніхто цього не робив. Як на те, то й ходу нам туди немає.

– Твоя правда, – погодилась Чаклунка.

Цієї миті почувся тріск зламаних гілок, потім глухе гарчання, за яким в улоговину сковзнув сірий вовк.

– Я бачив їх, – переводячи дух, доповів він. – Вони біля Кам’яного Столу. Вони разом із Ним. Мого ватажка вбито. Могрім пав від меча одного з синів Адама. Я причаївся у кущах і бачив все на власні очі! Рятуйтеся! Тікайте!

– А от і ні! Ніхто нікуди не тікатиме. Втечі не буде, – не моргнувши оком, наголосила Чаклунка. – Мерщій, клич-но наш народ, та хутчіш! Клич-но усіх велетнів, клич перевертнів, та не забудь про дерева, що на нашому боці! Клич упирів та страшних огрів, що викрадають маленьких дітей! Клич мінотаврів та братів їх менших – песиголовців. Відьом попередь і відьмаків, лісовиків і злиднів, почвар мухоморних, зміюк підколодних та іншу славну нежить! Ми дамо бій! А боягузів попередь: не заіржавів ще наш чаклунський жезл – на камінь вмить він перетворить боягузів! Жени щодуху! А в нас тут є ще невеличка справа, яка потребує нашої безпосередньої чаклунської участі та зволікання не дозволяє.

Сірий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на місті, як та дзиґа, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупіт.

– Ну що ж, – зітхнула Відьма, – стола в нас немає, тож доведеться задовольнятися тим, що в нас є. А є в нас… та хоча б звичайна колода!

Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном зараз же міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію – бачиться, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були