Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

На пагорбі коло Скрижального Столу зібралася чималенька юрба. І хоча місячного сяйва було більш ніж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що відкидали зловісні багряні відблиски та смерділи важким чорним чадом. Подібної юрби в одному місці дівчата ще не стрічали. А були тут: огри зі страхітливими іклами, перевертні у вовчій шкірі, бикоголові здоровані, духи недобрих дерев, отруйних дурманів та інші неймовірно потворні страховиська, яких я навіть описувати не беруся, інакше дорослі взагалі заборонять вам, мої маленькі читачі, брати до рук цю книжку. А були тут усі. Деяких навіть уявити важко: відьми та вампіри, упирі та вурдалаки, нічні жахіття та лихоманки, не кажучи вже про злиднів, почвар та іншу нежить – словом, усі, хто відгукнувся на заклик Чаклунки і кого вовк зібрав під її знамена. Посередині, біля самого Столу, блідою поганкою височіла сама Чаклунка. Кола ота юрба побачила, що до них наближається Лев, з усіх боків здійнявся вий та лай, ґвалт та гомін, виск та вереск. І навіть сама Чаклунка – і та! – з переляку заклякла на місці, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.

– Погляньте-но на цього дурня, що з усіх дурнів найдурніший! – викликнула вона, перекриваючи навколишній гармидер. – Він сам прийшов до нас! В’яжіть його скоріш!

Люсі та Сьюзан у своїх тернових кущах затамували дух, очікуючи почути грізний рик у відповідь та побачити, як Аслан накинеться на ворогів. Та нічого такого не сталося. Чотири відьми з удаваними усмішками, аби всі побачили, які вони хоробрі (але напоготові будь-якої миті чкурнути куди подалі), потроху підбиралися ближче.

– Я наказала в’язати його! – гримнула Чаклунка. Тієї ж миті відьми накинулися на Аслана, повискуючи та улюлюкаючи від захвату: вони ж бо й самі вже зрозуміли, що опору можна не остерігатися. Те ж зрозуміли й інші, чи то гобліни, чи то гноми, а також якісь мавпоподібні істоти, які кинулися на допомогу відьмам. Гуртом вони закинули Лева на спину та зв’язали йому всі чотири лапи. При цьому вони волали та верещали так, ніби спромоглися на велику звитягу, хоча якщо б Лев схотів, одного удару могутньої лапи вистачило б на них усіх. Та він не зронив ані стогону, навіть коли туго-натуго стягнуті вузли та петлі уп’ялися в його тіло. А ті вже поволокли його до Столу.

– Стійте! – раптом наказала Чаклунка. – Десь чула я таке, нібито перед стратою приреченого годиться чи то обстригти, чи то обскубти.

Серед прибічників Чаклунки прокотився зловтішний сміх. Казна-звідки узявся клишоногий огр з величезними ножицями, який присів навпочіпки біля Аслана, та – клац-клац-клац – заклацали ножиці, і хвилі золотавого волосся хлинули на землю. Та от огр завершив свою роботу, і діти, навіть із своєї віддаленої схованки, помітили, що Асланова голова зробилася меншою та беззахиснішою. Не оминули це увагою і вороги.

– Погляньте-но, та він всього лише великий кіт! – вигукнув хтось із темряви.

– Невже він наводив на нас жах? – вторував тому інший голос із пітьми.

Вони знущалися з нього, примовляючи:

– Киць-киць-киць, де твоя славетна міць?!

– Чи спіймало кошеня мишенятко цього дня? Мабуть, облизня спіймало, а того йому замало!

– Нашій киці спозаранку не побачити сніданку! Молочка їй треба дати наостанок похлебтати!

– Та як вони сміють?! – прошепотіла Люсі, розмазуючи сльози по щоках. – Одне слово – нелюді!

Тепер, коли минуло перше потрясіння, Люсі вирішила, що Аслан, позбавлений обрамлення золотавого волосся, має вигляд навіть більш мужній та прекрасний, ніж до того. Вочевидь, угледіла щось таке й Чаклунка.

– Нумо, накиньте на нього намордник! – ні сіло ні впало наказала вона. Навіть тепер, коли вся нежить накинулась на лева виконувати наказ, варто було Аслану лише раз клацнути зубами, і двоє-троє залишилися б без лап. Та він і пазуром не поворухнув, що розлютило лісове скопище ще гірше. Тепер вже уся нежить, навіть ті, хто спершу боягузив, набралися хоробрості й зібралися навколо потішитись досхочу: хто намагався буцнути його ногою, хтось вдарити щосили, хтось – хоча б ущипнути, а хтось – плюнути та осипати прокляттями.

Врешті-решт, усі вгамувались та потягли зв’язаного лева до Столу. Зрозуміло, він був занадто великий для них, тож дехто натужувався його волочити, а хтось підштовхував, як міг. З останніх сил вони звалили його на Стіл, та ще й про всяк випадок обмотали мотузками та позатягували ті вузли, що послабшали.

– Боягузи! Вони досі бояться його! Навіть тепер, – майже вголос ридала Сьюзан.

Та ось гурба зітхнула з полегшенням. Аслана опутали з голови до лап та примотали до стільниці, і над натовпом нависла тиша. Чотири відьми з чотирма смолоскипами застигли по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула мантію, саме так, як і попередньої ночі, коли перед нею був Едмунд, і заходилась гострити ножа. У світлі смолоскипів та сяйві повного місяця (так, принаймні, здалося дівчаткам) ніж видавався якимось дикунським: зловісної форми ніж виблискував не залізом, а наче був зроблений з каменю. Та ось Чаклунка наблизилась і стала у Аслана в головах. Її обличчя скривила недобра посмішка; а Аслан дивився у небеса – у погляді ані злості, ані остраху, лише печаль. Та перш ніж завдати удару, Чаклунка схилилася над Асланом та прошипіла:

– Ну, то й що: чия взяла? Дурень, ти досі гадаєш, що жертвуючи собою, ти врятуєш отого зрадника з людського роду-племені? Що ж, замість його життя я заберу твоє, давнє закляття буде знято, та й договір дотримано. А от коли ти здохнеш, то що мені завадить за тобою слідом відправити ще і його? Тож наостанок знай, що віддаєш ти Нарнію мені на віки-вічні! І, навіть втративши життя своє, нікого ти не врятував! І з цим знанням у відчаї та безнадії – помри!

Відьма занесла над Асланом ніж. Більше нічого дівчата не бачили – від жаху вони заплющили очі.

Розділ 15

Найдавніше закляття часів одвічних

Сестри досі переховувались у тернику, де їх залишив Аслан, заплющивши очі та прикривши обличчя долонями, коли почувся гучний чаклунчин клич.

– Нумо всі за мною! Людинкам та звіряткам настав кінець! Найдурніший з усіх дурнів, великий кіт – здох! Тепер туди ж дорога і всім іншим!

Саме в цю хвилину дівчатка опинилися у смертельній небезпеці. З несамовитим воланням, під войовничий виск та пронизливе завивання дудок та ріжків, уся дика орда помчала схилами вниз, мало не розтоптавши їх на своєму