Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
Тож, не марнуючи слів, Аслан лише схилився над тремтячою Сьюзан і мовчки лизнув її лоба. Вона відчула тепле дихання та запах левиної гриви, який, як то відомо, не можна переплутати ні з яким іншим.
– Ну, то й що? Чи схожий я на те, що ти загадала?
– То це ти, Аслане?! Живий і справжній! – вигукнула Люсі, й обидві дівчинки повисли в нього на шиї.
– Але як таке можливо? – спитала Сьюзан трохи згодом, коли до неї повернувся дар слова.
– Може бути так, – відповів Аслан. – Чаклунці відоме лише давнє закляття з глибини століть. Та є закляття ще давніше. Коли б Чаклунка зазирнула у ті часи, коли навколо панували пітьма і тиша, і навіть відлік часу ще не почався, то в досвітній імлі ще до зорі часів вона б пізнала найдавніше закляття часів одвічних. Якщо невинний у зраді з доброї волі віддасть себе замість іншого на заклання, то смерть сама не прийме таку жертву. Скрижальний камінь розколеться навпіл, і все повернеться на круги своя.
– Так-так, а що тепер? – заплигала на місці Люсі, плескаючи у долоні.
– Гайда, діти! – усміхнувся лев. – Моя колишня сила повертається до мене! Хто з вас спритний – гайда в квача! Хто мене дожене?
На якусь мить він застиг на місці, очі його сяяли, лапи двигтіли від снаги, хвіст хльостав по боках. Раптом він здійнявся у повітря та майнув над їхніми головами на той бік Столу. Заливаючись сміхом, хоч сама не знаючи чому, Люсі перелізла через Стіл, аби спіймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дівчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадійно відстаючи, то майже хапаючи його за хвіст. А лев – то прошмигував поміж них, то зненацька зупинявся, вимушуючи їх проскочити позв нього, то підкидав їх у повітря, то знову ловив у свої обійми. І врешті-решт все завершилося купою малою, де вже не можна було розібрати, де руки, де ноги, де голова, а де хвіст. Ніде не знайти таких веселощів, як у Нарнії (де немає місця для яких-небудь місіс Макріді). Єдине, чого Люсі так і не вирішила для себе, так це що саме то була за гра: чи то вовтузіння з кошеням, чи то біг навипередки з грозою. Набігавшись досхочу, усі разом впали на морошок перевести дух. Однак, на диво, ані втоми, ані голоду чи спраги – як і не було.
– Ну, що ж, – мовив Аслан, як тільки всі відсапалися, – побешкетували та й годі. Прийшла пора мені подати голос. Тож краще затуліть-но вуха!
Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дівчата поквапилися відвернутися. Наступної миті вони побачили от що: дерева попереду полягали, мов та трава на луці від подиху вітру перед дощем. А лев, немов нічого й не сталося, мовив:
– Нас кличе дальня путь! Доведеться вам їхати верхи.
Він схилився, і дівчатка видерлися йому на спину: Сьюзан вмостилася першою і обома руками вчепилася в гриву, а Люсі влаштувалася у Сьюзан за спиною, міцно тримаючись за сестру. Вона зробила це вчасно, бо наступної миті їх наче підхопила велика хвиля, підняла та понесла косогором униз – швидше за найспритнішого скакуна – у лісову хащу.
Ця скачка верхи на Аслані виявилась, мабуть, найнезабутнішою пригодою, що трапилася з дівчатами в Нарнії. Та й що тут казати: чи доводилося вам коли-небудь мчати галопом на коні? А тепер уявіть собі замість тупоту копит та рипіння старої збруї безшумну ходу великих котячих лап, а замість вороної, гнідої, буланої чи сірої у яблуках масті – масть золотаву; та не забудьте ще про золотаву гриву, що плескається, як та ковила, за вітром. До цього додайте швидкість, з якою ви хіба що не вдвічі зуміли б випередити найбаскішого з усіх скакунів, та на відміну від коня, з яким ще треба вміти впоратись, тому, хто їде на Аслані, не треба навіть слідкувати за дорогою. До того ж лев не знав утоми, він не потребував ані поводів, ані стремен, не виказував норов, а летів і летів уперед, дорогою оминаючи дерева, перестрибуючи кущі та струмочки, ручаї переходячи бродом, а річку долаючи вплав. Для повного враження візьміть до уваги, що шлях ваш пролягає не прокладеними стежками для прогулянок у парку, не сільським трактом і не полем, а… весною. А що таке є в Нарнії весна? А це означає, що ви мчите повз величні буки, сонячними галявинами поміж дубових гаїв, серед укритих білим цвітінням диких вишень, повз рокітливі водоспади, моховиті скелі та печери, наповнені таємничим гулким відлунням; уверх кручами, що відкриті усім вітрам, де може вистояти лише ялівець, вересовими відрогами гір, запаморочливими перевалами, та знову – униз, униз, униз, дикими полонинами та долинами з морем розливним блакитних квіточок.
Ось так, незадовго до полудня, вони опинилися на гребні скелястої гори, з якої десь далеко внизу виднівся замок. Звідси він ввижався якимось несправжнім, начебто іграшковим, з гостроверхими маківками башт та зубчиками по стінах. Та не встигли дівчата помилуватися краєвидом, як лев помчав униз з усієї можливої сприті. Тож не встигли вони мовити ані «ох», ані «ах», ані «що за чудовий замок», як той виріс перед очима в усій своїй красі. Тепер назвати його іграшковим язик не повертався. Він похмуро височів над головою і, здавалося, змірював їх примруженим поглядом бійниць. Схоже, на них тут не чекали. Ніхто не визирнув із сторожової вежі, та й ворота були на запорі. Та лева це не зупинило: не збавляючи ходи, він вже летів до воріт, немов гарматне ядро.
– Оце і є чаклунчин дім! – вигукнув він на бігу. – Тримайтеся щосили!
Що ж, він попередив їх недарма: світ мало не перекинувся догори дриґом; усі нутрощі спочатку піднялися, а потім раптово спали вниз, перед очима промайнула кріпосна стіна, і… мало не сторч головою обидві сестри скотилися з Асланової спини, вже по цей бік стіни. Пихкаючи та відсапуючись, дівчата озирнулися навкруги: перед ними лежало широке забруковане подвір’я, на якому, куди не кинь оком, не було ані душі – самі лише статуї.
Розділ 16
Про кам’яні статуї та про те, що з ними трапилось
– Яке незвичне місце! – вигукнула Люсі. – Усі ці кам’яні тварини та статуї-люди – немов потрапив до музею.
– Ш-ш-ш… Тихіше! – прошепотіла Сьюзан. – Подивися лише, що робить Аслан.
Аслан і справді повівся якось дивно: одним стрибком наблизившись до кам’яного лева, він дмухнув на нього. Потім без зайвих зволікань обернувся, немов дзиґа – як