Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

опинилася у повітрі, затиснута між великим та вказівним пальцями велетня. Він підніс її до обличчя, та коли до зіткнення залишалося всього нічого, велетень здригнувся та обережно опустив її на землю, бурмочучи: «Боже мій! Ухопив дівчинку! Прошу вибачення, маленька міс, переплутав вас із носовичком!».

– Ні, ні, – розсміялася Люсі, – ось же він!

Цього разу велетневі вдалося підчепити носовичок без Люсі, та в нього на пальці він був такий, як, наприклад, на вашому – таблетка сахарину. І тому важко було втриматися від сміху, спостерігаючи, як він старанно ялозить пальцем по розпашілому обличчю.

– Небагато користі вам з мого носовичка, – вигукнула Люсі.

– Нічого, нічого, – чемно відповів велетень. – Ліпшого носовичка годі й знайти. Такий м’якенький та зручний, такий… не знаю навіть який. Вам видніше.

– Який чемний велетень, – прошепотіла Люсі панові Тумнусу.

– Що правда – то правда, – прошепотів фавн у відповідь. – У роді Громодумів виховання у пошані, як і сама родина у Нарнії, до речі. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як і будь-який велетень із тих, яких мені довелося зустрічати), зате вже рід старовинний, з укладом і засадами, як то кажуть у нас. Та й ви маєте погодитися, що коли б був він іншим, Чаклунці не довелося б обертати його на камінь.

Тут Аслан плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші:

– Не час святкувати, коли брати наші у жорстокому бою з поганю гинуть! – вимовив він. – Коли ми воліємо покласти край правлінню Чаклунки, то маємо вже тепер шукати поле битви.

– І стати до бою пліч-о-пліч з братами! – заревів один із кентаврів.

– Авжеж! – погодився Аслан. – А ті, хто не в змозі просуватися швидко: діти, гноми та маленькі звірятка – забирайтеся на спини тих, хто бігти гаразд – левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, кого природа наділила добрим нюхом, – ті виступатимуть з левами вперед – винюхувати сліди битви. Тож, усі, швиденько! Розібралися по двоє, хто на кому – і вперед!

Тут, звичайно, здійнявся шум та гомін, та весела плутанина. Зате хто був абсолютно щасливий, так це колись кам’яний, а нині живий-живісінький лев. Він метушився навіть більше за інших, зображаючи бурхливу діяльність, коли як насправді лише метався від одного до іншого, приговорюючи:

– Ви чули, Аслан сказав: «з левами», тобто «зі мною і з ним». От уже за що я люблю Аслана, так це за простоту: сам ніс не задирає, мовляв «ви шукайте, а я тут постою», а разом із нами, з левами (це він про мене), готовий йти по сліду, а ніс тримати до землі. – Ці слова він повторював неодноразово – принаймні доки Аслан не посадив йому на спину трьох гномів, дріаду, двох кроликів та їжака. На цьому він вже трішки вгамувався.

Коли всі нарешті зібралися (не без допомоги великої вівчарки, що вмить навела порядок у похідних рядах), військо покинуло замок через пролом у стіні. Першою йшла пошукова група, що складалася з левів та собак: ті, припавши носами до землі, шурхали на всі боки, і незабаром одна з гончих взяла слід та гавкотом сповістила інших. Після цього ніхто вже часу дарма не втрачав. Собаки, леви, вовки та інші хижаки, що живуть полюванням, помчали, що є духу, тримаючи носи до землі. По їхніх слідах поспішала ціла колона, що розтягнулася мало не на півмилі. Зчинився шум, як при такій забавці, що в старій добрій Англії звалася полюванням на лисиць, однак з тією різницею, що зазвичай леви в ній участь не брали, особливо леви з таким оглушливим ревом, як у Аслана. Слід Чаклунки ставав виразнішим – то все швидше рухався загін. І ось біля виходу з вузької довгої ущелини, пробитої звивистою річкою, до Люсі крізь звичний гомін погоні долинув раптом зовсім інший звук. Усередині в неї усе немов перекинулося – то були звуки битви, де метал бився об метал.

Тим часом передовий загін вирвався вихором з тіснини на простір, і одразу стало зрозуміло, що там і до чого. Куди не кинеш погляд, крізь точилася битва. Пітер та Едмунд із залишками війська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсі здалося, що всякої нежиті зібралося тут значно більше, ніж минулого вечора. До того ж при світла дня жахлива орда здавалася ще жахливішою, потворнішою та лютішою, ніж вночі. А Пітерове військо (його все ближче відтісняли до згубної ущелини так, що Люсі могла бачити їхні спини) помітно порідшало, й одного лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути – чому. Усе поле битви, тут і там, було усіяне мертвим камінням – вочевидь, Чаклунка не забула удатися до свого жезлу. Та нині в неї в руках був не він, а той самий кам’яний кинджал, яким вона напередодні заколола Аслана. Люсі зблідла: у смертельному двобої з Чаклункою зійшовся Пітер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, і здавалося, що схрестилися не два, і шість клинків одночасно, з кожного боку по три. Пітер та Чаклунка перебували в самому серці битви, і навколо них, куди не кинеш оком, точилися двобої.

– Хутко, дівчата! Злізайте з мене! – наказав Аслан, і ті вмить зіскочили на землю.

Нарнією, із західного кордону, позначеного ліхтарним стовпом, до самих берегів східного моря, пронісся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Білу Чаклунку. На обличчі тої Люсі встигла помітити жах та невіру, і тієї ж миті Лев та Чаклунка покотилися по землі.

І все військо, що його Аслан привів за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми – з бойовими сокирами, собаки – вишкіривши пащі, велетень – із дубиною (а скількох він поклав ненароком, затоптавши ногами, і не злічити), єдинороги – виставивши роги, кентаври – з гострими мечами і міцними копитами. Помітно поріділе військо Пітера привітало їх радісним «ура!». Новоприбулі вибухнули ревом у відповідь; вороги – заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, і цей гомін прокотився по окрузі, повернувшись луною з густих лісів.

Розділ 17

У пошуках Білого Оленя

Коли наспіло підкріплення, вороги були приречені на невдачу. Значні сили супротивника зім’яли у першій ж атаці. Побачивши смерть Чаклунки, ті, хто вцілів, або пустилися навтікача, або ж здалися. За хвилину Люсі помітила, як Аслан із Пітером потиснули один одному руки-лапи. У ту мить Люсі здалося, що Пітер став зовсім чужим – обличчя його було блідим та суворим, і він здавався набагато старшим за свої роки.

– Коли б не Едмунд, – переповідав Аслану Пітер, – тут би ми всі й полягли. Направо й наліво Чаклунка перетворювала наше військо