Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

– Коли б ви так не метушилися, я би взяла з собою подушки, – докірливо промовила Бобриха.

Умостившись, Люсі подумала, що печерка ця зовсім не така вже затишна, як оселя пана Тумнуса – нірка в землі та й годі, але вона була сухою та теплою. І дуже маленькою – для того, щоб усі змогли влаштуватися на ніч, доводилося тісно притулятися одне до одного. Та після довгого шляху їм було тепло та спокійно разом. Якби ж тільки підлога була хоч трохи рівнішою! У темряві Бобриха пустила по колу пляшечку, з якої всі сьорбнули щось таке, від чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всередині одразу ж потеплішало, і всіх негайно огорнув солодкий сон.

Здавалося, не пройшло і хвилини (хоча насправді промайнуло декілька годин), коли Люсі прокинулася від холоду, не спроможна навіть поворухнути затерплими руками-ногами та мріючи про гарячу ванну. У напівсні вона відчула, як її щоку лоскотять чиїсь довгі вуса, і помітила світло, що струменіло крізь вхід у печеру. Тоді вона й продерла очі. Заворушилися й інші. Звідкись почулося веселе дзеленчання, і за мить всі сиділи, роззявивши роти і витріщаючись, дослуховуючи до звуку, що ввижався їм увесь той довгий шлях минулої ночі.

Бобер, не зволікаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирішите, як спочатку вирішила Люсі, що то було вкрай нерозумно з його боку, тоді як насправді розумнішого вчинку годі було й сподіватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомітно прослизнути поміж заростями ожини, і він перш за все мав дізнатися, яким шляхом прямує Чаклунка. Інші, причаївшись, немов миші, залишилися чекати на нього у печері. Хвилин за п’ять всі до смерті перелякалися – десь зовсім близько почулися голоси. «Ой! – ледь стримала зойк Люсі. – Його помітили! І спіймали!».

До чого ж всі здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами почувся голос Бобра.

– Усе добре! – прогукав він їм. – Виходьте, пані Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не Вона то була!

Звичайно, так ніхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли їх щось дуже хвилювало; і коли я кажу «зазвичай», я, звісно, маю на увазі бобрів у Нарнії, бо по наш бік чарівних дверей бобри переважно мовчать.

Отож, на поклик нашого Бобра, кліпаючи очима від сліпучого денного світла, розкудлані, заспані та перемазані землею, Бобриха з дітьми вилізли на поверхню.

– Ходіть-но сюди! – гукнув їм Бобер, який у захваті мало не пританцьовував. – Ходіть скоріше! Лише погляньте! Оце так удар для Чаклунки! Здається, чари її вже розсіюються…

– Що ви таке говорите, пане Бобре? – відхекуючись, поцікавився Пітер, коли всі нарешті спромоглися видертися на кручу.

– Хіба не казав я вам, що вона зробила так, щоб у Нарнії завжди стояла зима, але Різдво оминало нас? Що ж, тільки погляньте туди! – відповів Бобер.

І вони поглянули.

На дорозі стояли запряжені оленями сани з розшитою бубонцями упряжжю, й олені, на відміну від чаклунських, були не білі, а брунатні, і, до того ж, набагато більші. А їздового – того й взагалі годі було не впізнати. Високий, кремезний, вдягнений у яскраво-червоний, червоніший навіть за ягоди падуба, кожух з підбитим хутром капюшоном, з довгою бородою, яка білими пасмами вируючого водоспаду спускалася йому на груди, він був знайомий усім з дитинства, хоча зустріти його (та багатьох інших) можна було тільки в Нарнії. Але й по наш бік чарівних дверей усі змалечку звикли бачити його зображення на вітальних листівках, а також підслуховувати розмови дорослих про нього – усе це, зазвичай, відбувалося просто напередодні Різдва. Та одна річ – знати про когось, а зовсім інша – побачити на власні очі. На різдвяних листівках Дід Мороз зазвичай був веселий та потішний. Проте наяву, коли діти добре розгледіли його, він виявився зовсім іншим – таким великим та святковим, та справжнім-справжнісіньким, що у всіх навіть дух забило від радощів.

– Дійшов нарешті! – прогримів Дід Мороз. – Довгенько ж вона змусила мене чекати. Либонь, і Аслан сюди прямує, коли чари її послабшали.

Люсі відчула, як по спині побігли мурашки, та не від холоду чи жаху, а від невимовної радості, чого, правду кажучи, давненько з нею не траплялося.

– А тепер, – мовив він далі, – як щодо святкових подаруночків? Вам, пані Бобрихо, швейна машинка, новіша та зручніша. А щоб вам із нею не тягатися, я її залишу у вас вдома, коли поряд проїжджатиму.

– Якщо вам не важко, пане добродію, – уклонившись, відповіла Бобриха. – Та він замкнутий на замок.

– Замки та засуви – мені не перешкода, – усміхнувся Дід Мороз. – А щодо вас, пане Бобре, то, коли ви повернетеся додому, греблю вашу буде вже закінчено, усі діри залатано та опуст припасовано.

«Пан» Бобер у захваті навіть рота розтулив, але вимовити хоч щось так і не спромігся.

– Пітере, Адамів син, – звернувся до хлопця Дід Мороз.

– Я, – по-воєнному відрапортував Пітер.

– Для тебе теж є подарунки, – була відповідь, – та це не дитячі іграшки, а знаряддя для справжнього чоловіка. Наспів уже той час, коли вони стануть тобі у пригоді. Носи їх із гідністю!

Із цими словами він простягнув Пітеру щит та меч. На сріблястому тлі щита було зображено лева на задніх лапах. Лев був яскраво-червоного кольору – кольору стиглої полуниці. Ефес у меча був золочений, а сам меч було вкладено в піхви на шкіряній перев’язі. І меч, і піхви, і перев’язь були немов заздалегідь підігнані під Пітера і прийшлися йому якраз впору. Приймаючи дарунки, Пітер був мовчазний та серйозний – він добре розумів важливість того, що відбувалося.

– Сьюзан, донько Єви, – промовив Дід Мороз. – А ось і твої дарунки. – Із цими словами він передав їй лук, сагайдак, повний стріл, та невеличкий ріжок із слонячої кістки. – Лук той знадобиться тобі у скрутний час, але не до бою тобі з ним ставати. Він не знає промаху. А варто прикласти ріжок до вуст та подути в нього – буде тобі підмога, де б ти не була.

Нарешті він вимовив: «Люсі, донько Єви», і Люсі виступила вперед. Їй він подарував маленьку, на перший погляд, скляну пляшечку (хоча дехто потім казав, що її зроблено з цільного діаманту) та короткий кинджал.

– У цій пляшечці, – пояснив він, – цілюще зілля з нектару вогняних квітів, що зростають на сонці у сонячних горах. І коли тебе або когось із друзів твоїх буде поранено – кількох крапель цього зілля достатньо, аби зцілитися. Ну, а кинджал, звісно, потрібен тобі тільки для захисту, бо негоже жінкам