Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

рушив. Усі назад знову полізли, а мені ж важко, зі мною був ще один товаришок, у нього нога поранена, а тут нам на голови валіза оця звалилася, розчинилась, і книжки посипались, а поїзд швидше та швидше. До чого ж прикро, лишились ми вдвох на колії та книжок купа.

— Продамо? — питає товариш. — Не пропадати ж добру?

— Продамо, — кажу, а сам від цих книг відірватися не можу. Так я і став власником бібліотеки: на ловця і звір біжить!

— Олексію, — сказав я, — та тут у тебе “Теорія коливань” є! — Я потяг до себе книжку, і на підлогу, брязнувши, упала торбинка-кисет.

Олексій підняв її, висипав на стіл, що було там. Серед побляклих від часу срібних медалей темно-червоною, як загусла кров, емаллю блиснули ордени Червоної Зірки, золота гілочка гвардійського значка.

— Це твої?

— Мої.

— А чому не носиш?

— У людей більше є, та й то не носять.

— Олексію, — сказав я, — а ти дивак, ти ж веселий. — Тільки чому ти сам не смієшся, оце тільки недавно неначе відтавати почав?..

— А це в мене після полону.

— Ти був у полоні?

— Був… Три дні, точніше — два дні та ніч. Знаєш, чому я голову голю? Гадаєш, від дивацтва це?

— Комах боїшся?

— Ні, що ти! Посивів я. Майже зовсім… Чого ж тут хизуватись, молодий, а сивий. Тобі розкажу, хай уже так. Розкажу — й забудемо…

Олексій бережно сховав нагороди в кисет, закрив валізу. Потім ліг на канапку й, заплющивши очі, застогнав. Він почав говорити стиха, якимсь застудженим голосом, потім слова задзвеніли, вириваючись звідкись із вогненної рани в його душі. Ніч лягла за нашим вікном, здалеку долинув протяжний і низький гудок пароплава, і чийсь голос у дворі вимагав, щоб якась Вірка негайно йшла додому, де на неї чекає солодка каша “з чистої манної крупи”. “Знову цибулю печену даси, я знаю, — впевнено відповів Вірчин голос, — або вуха намнеш… Я знаю!”

— Це було під Майкопом, — сказав Олексій, — оточили, командира вбили, вийшли набої. Взяли нас на світанку, а надвечір зігнали в долину. Ззаду і з боків мотоцикли з кулеметами. Хто відставав, тих на мотоциклах підвозили. Бережно. Берегли… До ночі. А вночі…

Алексєєв підвівся і скрутив велику козячу ніжку, всипав махорки.

— А вночі нас пригнали в колгосп. Там була величезна стайня, коней, мабуть, вивели. Біла довга будівля і зараз перед очима. Поряд був свинарник, менший. Почали заганяти всередину, стріляли… Перші зайшли, потім ще і ще… Крики й досі чую! У п’ять рядів, у шість… Ранком ті, що були внизу, не встали… А хто міг іти, тих вивели й повели, мабуть… Я цього не бачив. Я був унизу… — Алексєєв упіймав розтрубом козячої ніжки жаринку з піддувала й, затягнувшись, додав: — Ось така була ніч…

— А що було потім?

— Потім? А потім була воля. Вдень я ховався по кущах, а ночами йшов. Ішов по зорях. Мости обминав, іноді стріляли. Далі поле бою… Дістав хлібців у целофані, були такі в німців. Потім зустрів своїх, вони теж проривались. Потім армія і знову бої. Востаннє мене під Запоріжжям поранили, і знову санітарний поїзд… І не можу забути ту стайню, заплющу очі — і бачу, і чую…

Багато про що розповів тієї ночі Алексєєв. Особливо тепло говорив він про свого командира полку, який командував ними в сорок першому році. Високий, гарний особливою якоюсь кавалерійською красою, з срібною шаблюкою, добутою ще в боях громадянської війни, так він і загинув, — увесь порив, увесь націлений вперед. Убило його прямим пострілом у груди, і шабля увіткнулась перед ним у землю.

— Він розмовляв зі мною часто, а чому — не знаю. Говорили про все. Викличе мене до свого намету й питає: “Скажи, Альошо, голубе мій, — примовка така у нього була, — а навіщо, як ти гадаєш, живуть люди? Для себе чи для інших, ось що мене цікавить! А коли для інших, то й умерти не шкода! Правда, Альошо, голубе мій?”

Алексєєв помовчав і раптом голосно крикнув:

— Лягай!

І в повітрі заспівала, зашавкотіла міна. Я інстинктивно пригнув голову, а Олексій, перервавши свист, розсміявся:

— Та хіба ж така влучить? Така он куди має влучити, — він показав рукою за стіну, звідки долинало голосне хропіння тьоті Шури.

ВАСЯ-ВАСИЛЬКО

Інколи до нас забігав Василько, студент Інституту морського флоту. Завжди веселий, він сповняв нашу кімнату жартами, дотепами, смішними й дивовижними історіями. Ходив Василько у формі морського офіцера, яка утворилась внаслідок поєднання суконного студентського кітеля з морськими ґудзиками й піхотними погонами лейтенанта, що дісталися Василеві за постійну кмітливість, за хоробрість, за пісню й за гарячу любов з боку суворих солдатів-уральців, з якими він разом воював. Народився Василь у Смоленську і, як чудесну казку, беріг спогади про своє дивне місто. Він говорив про нього так, що здавалося — бачиш великий пагорб, а праворуч собор, високий, стрункий, і трамваї повз нього мчать униз із гори швидше, ніж сани взимку. А внизу ріка… Та яка ріка — Дніпро! Вода темна, а простір…

Альошка звичайно перебивав Василя і серйозно говорив:

— “Чудовий Дніпро в тиху годину, коли вільно і плавно мчить крізь ліси та гори повнії води свої…”

— От-от, — з острахом казав Василь — у цьому місці Олексій щоразу стримував його.

— Так то, Василю, не про твій Дніпро написано, не про твій! Курці до колін у твоєму Дніпрі, зрозумів!..

— Ех, Олексію, жорстока ти людина! — промовляв Василь. — По секрету скажу: мені в цьому місті Смоленську на вулиці Радянській пупа різали, зрозумів? А таких, брате, речей не забувають!

— А нащо? — здивувався Олексій. — Нащо тобі пупа різали?

— Куди я втрапив? Дитячий садок, чи ясла! У