Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— Мене цікавило, з якого боку ви почнете шукати. Цікавив ваш підхід. Це взагалі ще не розв’язано.

Він перечитував написане Алексєєвим.

— Можете йти, Алексєєв, — голосно промовив професор. — З вашого дозволу, я опублікую цей результат у збірнику “Прикладна механіка й математика”. Дуже красиве розв’язання.

Того дня йшла “Тітка Чарлея”, і біля кінотеатру гула величезна юрба. Матроські безкозирки й пілотки відпускників, хустки й солом’яні капелюхи, ліс напружених рук, у спітнілих долонях — зім’яті гроші. Ми підійшли майже до каси, коли на вантажівці під’їхала команда моряків-підводників. За секунду нас притисли один до одного з такою силою, що нам забило дух, І раптом галас натовпу перекрив дикий Олексіїв крик. Схвильовані й збуджені обличчя здивовано повернулися на цей голос, а Олексій, продовжуючи щось кричати, чіпляючись скарлюченими руками за піджаки й гімнастьорки, на весь зріст простягся на землі.

Його бережно винесли, поклали в саду на лавку. Хтось приніс газованої води.

Олексій опам’ятався, винувато глянув на співчутливі й уважні обличчя матросів, які юрмилися навколо.

— Ех, війна! — зронив хтось із тугою й ненавистю.

Чиясь рука простягла нам квитки, і ми все ж таки пішли в кіно. До кольок у боку ми реготали над витівками тітки Чарлея, а хтось із наших сусідів усе вигукував:

— Ну й дає, оце дає!

Додому Алексєєв повернувся зовсім безсилий.

— Не можу, — говорив він, — не можу бачити натовп, борюся з собою, але не можу. Все бачу ту кляту стайню…

Та час минав, і здорова, міцна від природи нервова система Алексєєва поволі, але невпинно знімала з себе тягар пережитого.

Незабаром довелося мені перебиратися в гуртожиток. А причиною того Нінка. Її глузування не раз дошкуляли Олексієві. Нарешті, коли він підсмажив картоплю на шампуні — рідкому брунатному милі, — Нінка ним мила голову, а пляшку принципово ставила поруч з нашою олією, — терпець в Олексія урвався.

— Цим знущанням і хахонькам час покласти край, я цим займуся… Слід вжити якихось заходів.

Заходів було вжито. Весна й молодість внесли свої поправки. Вони одружилися в травні.

Велику каструлю ми наповнили червоним вином і, щоб було солодше, всипали туди сахарину, ванілі, а щоб “ударило в голову”, каструлю поставили на вогонь. Чотири десятки дружків і подружок, випивши по дві столові ложки теплого й запашного вина, цілу ніч співали й танцювали під вікном у тьоті Шури.

Настав час, і ми роз’їхалися хто куди. Алексєєв іноді писав мені. А покликав лише тепер. Покликав настійно. Він так хотів показати мені своє останнє відкриття. Я зібрався майже одразу, та було вже запізно.

— Тепер, Максиме Федоровичу, ваша черга, — сказав я Топанову. — Де ви зустріли Алексєєва, коли?

— Та років із п’ять тому, — відказав Топанов і замислився. — Я тоді працював у Відділі науки. За що тільки не доводилось братися! Питання житлового будівництва, перебудова роботи інститутів… Нові лабораторії і нові дослідження. Нові люди, а часом, що там гріха таїти, і старі плітки… Я й з Алексєєвим познайомився завдяки скарзі. Прийшов якось до мене один із співробітників Алексєєва, професор Розумов.

— Він теж загинув?

— Так, він увесь час працював з Алексєєвим, а тоді приходив на нього скаржитись. Ви Розумова ніколи не бачили? Статечний такий, з борідкою, трохи старомодний, нагадував він якогось класика науки минулого століття, швидше навіть кількох класиків одразу. І фахівець дуже видатний. Алексєєв протягом тривалого часу був його учнем. Так ось, приходить Розумов і просить моєї допомоги: не може впоратися з Алексєєвим.

— А чим ваша лабораторія займається? — запитую.

— Ми займаємось питанням вакууму, — відказує Розумов. — Ви уявляєте, що це таке? Це не просто порожнеча, безповітряний простір, як пишуть у шкільних підручниках фізики. Це чудесний, дивовижний об’єкт, безліч несподіванок… Отож, я заявляю, що Алексєєв — людина він не без думок і не без ініціативи — стає у мене за спиною і гуде. Розумієте, він твердить, що роботи обраного нами й затвердженого напрямку нічого не дають, що це марна витрата сил і коштів, що краще мені… Йому, бачите, видніше! Даруйте, я хвилююсь…

— А може, йому й справді видніше?

— Ох, Максиме Федоровичу, ви пробачте мені, але дисертант краще за всіх знає свою дисертацію, краще від автора ніхто не знає його книжок, краще за будівничого ніхто не знає дім, що його він зводить.

— А краще за вас — вакуум?.. Продовжуйте, будь ласка.

— Уявіть, я не можу сказати, що знаю вакуум, так, так! Я тільки один із скромних фахівців у цій галузі, проте, маю надію, що мої скромні праці про мінімальні поля і їхні флуктуації не лишилися непомітними для декого з авторитетів у галузі теоретичної фізики… Маю надію…

— І що ж каже Алексєєв? Що він пропонує?

— Він, бачите, хоче, щоб ми займались чимсь, що має якусь викінчену форму, до чого можна з більшим успіхом застосувати його неабиякі математичні здібності, з чого можна щось робити. Розумієте? Бодай що-небудь! Вивчайте електрон у вакуумі, вивчайте протон, нейтрон, але щось таке, що конкретне… “Що це дасть?” — ось питання, яким він мене просто замучив!

— Наскільки я вас розумію, Алексєєв лякає вас своїм голим практицизмом?

— Так, так! — зрадів Розумов. — Ми не можемо, не можемо сказати, що вийде з того чи іншого напрямку в науці, лише завтра, тільки майбутнє приносить справжню оцінку.

— Отже, треба зазирнути в майбутнє! Так виходить?

— Але я не ворожбит! Я бачу перед собою ряд захоплюючих завдань і буду їх розв’язувати, буду, буду!

— Отже, з Алексєєвим аж ніяк неможливо? Що ж, я переговорю з директором, і, якщо керівництво інституту згодиться, що так треба, переведемо Алексєєва в інше місце. Нічого заважати науці!

— Ні, ні! Що ви?! Не треба, — занепокоївся