Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук
— А це погано, якщо тебе не розуміють! Як же так, говорити начебто ти вмієш, своє діло знаєш, а тебе не розуміють? Значить, ти щось приховуєш, товаришу Алексєєв, не хочеш усього розповідати. От на тебе й дивляться, як на щось не дуже потрібне.
— Але все ж таки мене обрали, зробили секретарем…
— От-от, це якраз і свідчить, що від тебе чогось чекали, щось бачили в тобі. А ти й не розкрився… Не розкрився! Який пан, такий і жупан, як ти до людей, так і вони до тебе. Стань корисним, необхідним, може, й розстане льодок. Але розкриватися треба вчасно і до кінця. Чи маєш ти “капітал для початку”, чи все ще таке несформоване, що з ним нічого й потикатись між люди?
— Дещо є…
— А людям розповісти ще страшно?
— Можуть не зрозуміти, висміють.
— Тоді кепські твої справи.
— Але я можу підготуватись, і швидко.
— Може, тобі потрібна допомога?
— Надто вже складні питання.
— А якщо їх спростити? Це можливо?
— Ні, ні, що ви! Це такий згусток математики, астрономії, фізики… Такий сплав… Ні, без формул, без обчислень пояснити неможливо.
— Тоді рано ще тобі розкриватись. І не вірю я, що може бути така неймовірна складність у загальному питанні (адже ти прагнеш зробити це питання центральним для досліджень цілого інституту), що людині сторонній, людині середніх здібностей його не зрозуміти. Звичайно, побачити в складному просте справа нелегка, та коли треба, то будеш думати, шукатимеш і знайдеш. І переможеш.
— Мені б комусь розповідати… Розповідати й розповідати, доки сам не збагну.
— Це добрий метод. Розкажи дружині.
— Вона геолог.
— Дома буває рідко? А якщо мені? Розкажи мені, може, я зрозумію.
Алексєєв із сумнівом подивився на мене й відверто знизав плечима.
— Спробую, тільки не ображайтесь, коли…
Днів з десять я чекав на дзвінок, та Алексєєв мовчав. Без особливих вагань я вирішив сам піти до нього. Відшукав його будинок, зійшов на сьомий поверх, і ось я в кабінеті Алексєєва. Маленька така, здається, кутова кімнатка. Книжок багато, здебільшого довідкова література. На столі купка нових журналів, аркушики паперу, покреслені вздовж і впоперек синім олівцем. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, працюєш, не здаєшся…”
Приніс Алексєєв з кухні чайника, і так непомітно, за найпростішими справами, зникла незручність, якась скованість. Важко сказати, про що ми з ним розмовляли, мабуть, про все. І зустрілися ми ще раз, на відкритих партійних зборах інституту.
Збори були, як кажуть, бурхливі. Вразив мене Алексєєв, та не тільки мене, сила цікавих думок, справжніх глибоких ідей, але… але виступати було рано. А по тому з року в рік роботи його лабораторії набували дедалі більшого розмаху. Не знаю, з яких міркувань він відокремився й переїхав працювати в Південноукраїнський філіал Інституту зірок. Тут і чекала на нього ця катастрофа… З рік тому Алексєєв був у мене, говорив про щось дуже важливе, не можу згадати зараз, про що саме.
— Але що ж було основне, до чого він прагнув у своїй роботі? — запитав я.
— Походження та еволюція зірок і зоряних скупчень — ось над чим працював Алексєєв і його співробітники, і мушу сказати, що Алексєєв уже тоді мріяв перенести це питання з царини таблиць і обчислень в царину прямого експерименту.
— Але до чого ж тут вакуум?
— Зірки народжуються в безповітряному просторі, і їхнє народження, і розвиток, і смерть зумовлені властивостями цього простору. Зверніть увагу, що навіть Розумов, який дуже й дуже скептично ставився до Алексєєва, сам попросив перевести його до Південноукраїнського філіалу. Мабуть, експеримент, до якого йшов Алексєєв, уже тоді почав набувати певної окресленої форми.
— Виходить, Алексєєв хотів засвітити, створити зірку? — недовірливо спитав я.
— Саме щось таке.
— Але навіщо, з якою метою?
— Навіщо?.. Щоб підкорити людині невичерпні запаси енергії, сховані в космосі, в міжзоряній речовині.
— І ви гадаєте, що він домігся успіху?
— Боюся, що успіх перевершив його передбачення. Боюся, що тут уже не успіх, а інше… Зрозумійте мене правильно. Буває такий успіх, така перемога, якій не можеш дати ради.
ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА
Тільки тепер стало зрозуміло, що невиразна картина, яка виникала на світному екрані, більше відповідала суті явища, ніж міраж. Майже всі члени комісії дійшли висновку, що міраж є побічним ефектом, що він лише супроводжує проходження супутника Алексєєва, який ми вперше побачили під час повного сонячного затемнення.
Дехто висловлював помилкове припущення, що ми побачили супутник Алексєєва в натуральну величину, однак обчислення спростували цю думку. Шар розрідженого повітря, який віддзеркалював море, і човни, і кораблі, мабуть, перебував у особливому збудженому стані. Цей шар світився власним світлом, він сам ставав величезним екраном, що простягався від одного обрію до другого, але міраж затушковував, поглинав справжню картину супутника Алексєєва. А коли диск місяця затулив сонце, на потемнілому небі з’явився загадковий І дивовижний сяючий джгут.
Ми негайно виправили всі вади фокусуючої системи і тепер щоранку могли старанно фотографувати з світного екрану супутник Алексєєва.
Ми уважно продивлялися фотографії, галасували, сперечалися… І раптом хтось з-поміж нас, здається, Мурашов, голосно заявив:
— Але ж це галактика… Галактика! Слово було сказане. Кожен, хто був цієї
хвилини в кімнаті, відчув, що знайдено якесь розв’язання. Усім нам доводилося не раз І не двічі розглядати зображення різних галактик. І думка, що зараз на фотографії ми бачимо
