Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— І все ж вибух стався! — розвів руками Григор’єв. — І який вибух!

— Виходить, що якась частина речовини ракети віддала приховані запаси енергії… — зауважив Мурашов.

— Але що спричинило? — різко спитав Григор’єв. — Що спричинило? — повторив він. — Ми можемо викликати розщеплення важких ядер урану чи плутонію, ми можемо викликати перегрупування легких ядер, можемо викликати термоядерну реакцію, проте в лабораторних умовах! Так чому ж…

— А чому загинув Алексєєв? — запитав Топанов. — Чому? Звідки взялася енергія, яка перетворила будинок лабораторії на купу уламків? Нічого ми не знаємо.

— І яка роль сигналу? — Голос Григор’єва було ледве чути, він затулив обличчя руками й погойдувався на стільці.

— Цей сигнал і вбив Олексія, — сказав Топанов, задумливо передивляючись фотографії вибуху. — І добре, що ми не послали його з землі.

Десяте червня — пам’ятна для всіх нас дата. Цього, дня не передбачали займатися розслідуванням. Сонячне затемнення, якого очікували вранці, вимагало цілого ряду підготовчих робіт. Кожна наукова база, з якої можна було провадити спостереження, мусила включитися в роботу. Нас це стосувалося насамперед, бо за час діяльності комісії в її розпорядженні назбиралося досить багато спеціального інструментарію. Увечері я довго морочився із спектрографом, його лінза виявилася зміщеною під час перевезення й завдала нам клопоту мало не на всю ніч.

О четвертій ранку мене розбудив Топанов. Ми нашвидку перекусили й поспішили до причалу, де на нас чекав моторний човен.

— Вас не турбує, що сонячне затемнення збігається в часі з появою міражу? — запитав Топанов.

— Ні.

— А он Григор’єв наводить переносний астрограф на точку, в якій має з’явитися супутник Алексєєва. Ви допоможіть йому.

Я перший вистрибнув на берег і попрямував до Григор’єва.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав я в нього. — Адже це нічого не дасть, супутник невидимий!

— Треба сфотографувати те, що з’явиться замість міражу, — здвигнув плечима Григор’єв. — Так, про всяк випадок… Та що ви стоїте, за чверть години почнеться затемнення!

Потяглися довгі хвилини. Та ось на правий край сонячного диска насунувся тонкий чорний нігтик; ще хвилина, ще… Тепер почалося. Це було перше повне затемнення, яке мені доводилося бачити. Я дивився на сонце в маленьку допоміжну трубку астрографа, скельця якого закривав чорний фільтр. Нарешті від темно-червоного сонячного диска лишився тільки серп, схожий на місяць-молодик. Він був такий яскравий, що навколо все ще стояв день, дивний, примарний день.

— З’являється міраж! — почувся голос Топанова; він вказував на захід своїм ціпком.

Я зиркнув на жовто-зелені пасма марева, до яких уже звик, і знову було повернувся до астрографа, де я так зручно влаштувався, коли раптом одностайний крик вирвався в усіх. Спершу я не зрозумів, що сталося, але потім глянув угору й завмер. Небачене. й неждане видовисько розгорнулось перед нами. З заходу на схід мчало якесь блискуче тіло. Сонце в цю мить повністю затулив чорний диск місяця, і по небу, на якому раптом спалахнули зірки, до нас замість міражу мчала схожа на сигару сяюча хмара. У нас над головою вона несподівано розгорнулась. Тепер це було яскраве сяюче ядро, від якого тяглися широкі спіральні відгілки, всіяні різноколірними блискітками, що швидко блимали. — Знімати, — шаленів Топанов, — знімати! Ми кинулись до приладів. А за хвилину десь на сході цей сяючий павук повернувся до нас боком і, знову набувши вигляду величезної сигари, зник з очей.

Годі й казати, що сфотографувати повне сонячне затемнення нам не пощастило. Зате ми мали інші знімки — знімки дивовижного й загадкового супутника Алексєєва.

Я отримав довгождану посилку з Москви. Мій приятель надіслав для Тетяни оригінально виготовлений апарат для підсилення звуку у вигляді невеличкого гребінця. Один із зубчиків цього гребінця, доторкаючись до твердого горбика за вухом, вібруючи, передавав підсилені звуки мови. Тетяна довго морочилась, приладнуючи гребінець, потім сказала:

— Чую, добре чую… я чую все.

Я й Тетяна вирушили на прогулянку “за оранжерею”. Топанов приєднався до нас. Не знаю, скільки кілометрів пройшли ми того несподівано прохолодного ранку. Клалося на дощ, і Тетяна час від часу позирала на небо, звідки падали поодинокі важкі краплини.

— Затемнення допомогло, а коли б не затемнення, не випадковість, то ми так і не дізналися б, що літає над нами, — говорив Топанов. — Вдалося сфотографувати… Але що? Що ми бачили, що ми зняли? Гадаю, ми не розкриємо таємниці супутника Алексєєва, коли гарненько не подумаємо над тим, що за людина був Алексєєв. Ви, здається, його особисто знали, ви вчилися разом з ним? Знав його і я, доводилось мати справу. І зараз, зізнаюсь, над усе мене цікавить, що ж запустив Алексєєв, що це за сяючий павук? І як він уміло, гнучко захищає себе від радіоімпульса цілком певної форми.

— Якийсь дивний автоматизм… — сказав я.

Тетяна віддала мені на збереження гребінець І уважно простежила за тим, куди я його сховаю, але потім все ж відібрала назад. Скинувши капці, вона побігла вздовж берега. Темна вода заповнювала її сліди на піску; відбігши далеченько, дівчинка підняла з землі якусь річ і, розмахуючи нею, почала гукати.

Ми підійшли до неї. Тетяна простягла нам позеленілу від морської води кістку й запитала: “Якій тварині вона належить?..” Топанов сказав, що кістка кінська.

— А хіба ж у морі є коні! Коник, морський коник, маленький такий, це я знаю!

— А то що? — Топанов показав у далечінь; здавалось, просто серед моря, — а насправді на мілині, що тяглася від берега, — похнюпившись стояв кінь. Коли ми наблизилися до нього, то побачили різко випнуті ребра, запалі боки. Він низько до води схилив голову, рідка грива торкалася хвилі.

— Чому він так стоїть? — спитала Тетяна. — Думає, чи що?

— Коли хочеш знати, Тетяно, коні