Простір неспокою - Василь Головачов

Гнат засмутився, потім вирішив побачитись по відео з друзями і тим піднести тонус. Однак і тут на нього чекала невдача: І вар а Гладишева не було вдома, як і його дружини. Солінда теж відшукати не вдалося, автомат сповістив, що той полетів кудись до зовнішніх планет і не лишив координат. Гната це здивувало — Солінд рідко покидав межі Землі, та й то тільки в тих випадках, коли відбувалися міжпланетні змагання і першості світу, як за традицією називалися першості Сонячної системи.

У задумі Гнат вибрав у пеналі музфонду кристал із записом і вставив у приймач. Кімнату заповнив дзвінкий пульсуючий ритм, у який вплітався тонкий людський голос. Звук був об’ємним, м’яким і озивався у всьому тілі “хвилями насолоди”, але слухати їх одному не хотілося. І взагалі нічого не хотілось, і до людей особливо не вабило, і проводити час на самоті не бажалося.

І тут йому спало на думку зв’язатися з Аларікою. А чого б і ні? Що в цьому особливого? Колишній експерт УАРС хоче дізнатися, як здоров’я колишньої співробітниці, і взагалі…

Гнат усміхнувся, але думка вже працювала, а разом з нею і серце, і він, зрештою, вирішив замість відеовізиту побачити Аларіку наяву. Хутко набрав телекс диспетчера інформаційного сектора УАРС, який дав йому Станіслав, і запитав, де можна знайти Аларіку Консолату, лікаря БМТ-патруля.

— Ваші координати? — пожвавішав диспетчер.

— Мої? — розгубився Гнат і збагнув: — А-а… виклик приватний, не турбуйтеся, нічого у мене не трапилося.

Диспетчер напустив на обличчя суворості (хлопцю виповнилося від сили двадцять років, певне, стажер) і з хвилину щось шукав на пульті селектора. Затим сухо продиктував адресу Аларіки й відключився.

— Інститут відеопластики… — пробурмотів збитий з пантелику Гнат. — До чого тут відеопластика?

Диспетчер не став пояснювати, що робить Аларіка на Місяці, в Геоградському інституті відеопластики, а запитувати його повторно не хотілося. Гнат знічев’я бродив кімнатами, прибрав на кухні і, затримавшись на порозі, сумовито подумав: “Правду казали мислителі минулого, ми ніколи не буваємо у себе вдома, ми завжди перебуваємо десь… І все ж дім для нас — частка нас самих, тільки для одного він дорівнює розмірам кімнати, а для другого — всієї Землі, а є мабуть, і такі, для кого дім — космос… Дивно, але мене чомусь вабить додому саме сюди, де я виріс, а не в іншу географічну точку, де я мав би таку ж саму квартиру… Свого роду атавізм1? Чи відімре він колись, чи Земля для всіх нас — дім космічного масштабу?”

Музика у кімнаті стихла, й Гнат зачинив за собою двері, покидаючи дім, як доброго й ласкавого друга, якому належало провести до ночі час у самотині.

Сьома ТФ-станція на Місяці була розташована на західному узбережжі Моря Ясності, а Геоград виріс на сході, в кратері Лемоньє, тому Гнатові довелося брати на стоянці вакуумщільний — здатний літати у безповітряному просторі — швидколіт і впродовж п’ятнадцяти хвилин польоту терпіти скупі “зручності” рейсу. Але цей транспорт він вибрав сам, щоб роздивитися згори древнє обличчя природного супутника Землі.

За останнє півсторіччя неодноразово висувалися проекти заселення Місяця й утворення тут атмосфери, як на Марсі, одначе ідеальні умови спостережень за космосом для астрономів і лікувальної профілактики для медиків щоразу брали гору над економічним ефектом розрахунків у проектах, і Місяць донині залишався таким, яким був тисячі й мільйони років тому: пропалений сонцем, висушений холодом простору, безводний і безатмосферний. Але мертвим його назвати вже не можна було. Око вихоплювало з висоти гігантські чаші та параболоїди антен радіотелескопів, склополя надземних оранжерей, пересувні вежі селенологів, прозорі куполи медцентрів, будинків відпочинку і лабораторій різноманітного призначення, яким слабке притягання цієї планети було вигідніше, ніж земне.

Невдовзі швидколіт, підкоряючись командам спільного для цього сектора Місяця центру автоматичного управління транспортом, плавно пішов донизу, і Гнат побачив п’ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися пориті, всіяні кратерами гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.

Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.

Притягання у Геограді з восьмої години “ранку” до четвертої “дня” встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав свою звичну порцію притягання, зате з четвертої починався час відпочинку, коли захоплююче почуття легкості додавало снаги й радості кожній людині. Гнат не раз бував на супутнику Землі, сам відчув це й давно зрозумів, чому ВКР — Вища Координаційна Рада Землі — не дає згоди на технізацію планети: вона була потрібна в основному як база відпочинку, а моральний бік справи тут відігравав головну роль.

Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі “мангровий ліс”.

Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п’ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата, і за кілька хвилин, пройшовши два коридори й нікого в них не зустрівши, Гнат стояв перед білим прямокутником дверей із зеленим колом номера й розмірковував — увійти зразу чи спершу подзвонити. Йому дуже захотілося піти звідси, перспектива непрошеного гостя була не вельми привабливою, та й власна вигадка з цією зустріччю перестала здаватися щасливою знахідкою. Поки він вагався, двері несподівано й нечутно відхилились, і йому мимоволі довелося увійти.

Здавалося, він вийшов на сніговий схил