Простір неспокою - Василь Головачов

Рятувальники цийшли з приміщення, пірнувши у похмуре “підземелля” шемаліанського ландшафту, такі ж похмуро чорні в своїх костюмах, як і довколишні скелі, немовби вони споконвіку належали цьому світові й могли в ньому розчинитися безслідно.

І тут Гнат зрозумів причину свого невдоволення тим, що костюми збуджують похмурі асоціації. Недарма великі відеописьменники сучасності звертали увагу на моральний аспект космічної експансії людства, і в зв’язку з цим Гнат згадав тему однієї з відеоповістей: “Чи завжди людина несе із собою добро?” Факт — повинна! А ось чи несе?.. Адже в пошуках нових сировинних та енергетичних ресурсів вона іноді не замислюється над побічними явищами, тому доводиться відновлювати екологічну рівновагу мало не в масштабах планети, як це було сторіччя тому із Землею. Інших прикладів Гнат не знав і вирішив при нагоді розпитати про це Томаха, не відаючи, що своїм розпитуванням дає поштовх до розв’язання глобальної проблеми, перші ознаки якої — зникнення вантажів і появу “дзеркал” — вони лише почали вивчати.

Він озирнувся назад, по-новому вдивляючись у розташування базового табору експедиції, і нараз помітив над входом у приміщення, з якого вийшов, викарбуваний у золотистому матеріалі купола знак — мініатюрний слід босої ноги людини. Слід був ніби зіпсований — біля пальців виднілася чи то вм’ятина, чи то горбочок — Гнат не розгледів. Він зупинився, ще не зовсім упевнений, що бачить цей знак не вперше, і згадав: точнісінько такий же знак було майстерно вкарбовано у панель пульта на ретрансляційній ТФ-станції.

— Чого став? — гукнув йому Богданов. — Не лови гав, експерте!

Один за одним люди піднімались у повітря, і Томах, стартувавши останнім, весело прокричав:

Місяць був тоді уповні

В ніч Іванову, купальську -

Кавалькада чортівні

Пронеслась міжгір’ям духів.[2]

Табір лишився позаду, наблизився ланцюг скель, які справді-таки скидались на, руїни. Вернигора круто спікірував до однієї із скель і став на товстий килим моху коричнево-червоного кольору. Решта приземлилася поряд, з цікавістю роззираючись.

“Дзеркало” являло собою триметрову площину, відполіровану так, що вона відбивала світло не гірше за справжнє металеве дзеркало. Постаті людей у ньому жахливо викривлювалися, хоч поверхня “дзеркала” на око здавалася зовсім рівною.

— Ось такі пироги, — сказав Вернигора, розводячи могутніми руками; його двійник у “дзеркалі” теж розвів руками, але вивернутими в ліктях. — Із фізичних параметрів, що відрізняють це місце від інших, слід відзначити слабку магнітну аномалію, та ще, певне, мікрохвильовий фон. Усі матеріали я вам видам у таборі. Ну, подивилися?

— А звідсіля ж чудово видно весь табір! — заявив раптом Томах з дивною інтонацією.

Він був єдиний, хто не подавсь одразу до “дзеркала”, а спочатку обійшов майданчик довкіл.

— Можливо, — стенув плечима начальник експедиції. — Ніколи над цим не замислювався.

Він підійшов до Станіслава і приклав руку дашком до лоба.

— Гм, справді… Ну й що?

Томах оглянувся на Богданова.

— Не знаю… нічого певного, просто видалося дивним. Гнате, тобі яка знадобиться апаратура? Я допоможу з контрольними вимірами.

— Уся що є, — резонно зауважив Гнат, до пуття ще не знаючи, що саме доведеться вимірювати.

— Забезпечимо, — запевнив супутник Вернигори. — Хоча ми самі тут усе обнюхали до камінчика.

— Між іншим, — Вернигора підняв з майданчика уламок каменя. — Це знаменита шемаліанська порода псевдонікс. Дивіться…

Він з розмйху вдарив каменем об виступ скелі, і камінь розпався. Начальник експедиції підняв кілька уламків і подав рятувальникам. У місцях відколу шматки мінилися фіолетовим та червоним, і кожен з них був схожий на незавершену скульптуру — дивовижні фігурки людей, звірів, птахів, виробів рук людських!

— Що це? — запитав Тектуманідзе, розглядаючи одну з фігурок. — Як ти це робиш? Фокус?

— Зовсім ні. Це так звана спонтанна асиметрія кристалізації породи. Явище надрідкісне, якщо не єдине у своєму роді. Але псевдонікс не остання визначна особливість планети, тут багато роботи і для ксенобіологів, і ботаніків, і зооморфологів. Нам пощастило, що ми тут перші. Планета, мені здається, підпадає під статтю естетичних ресурсів людства, перспективних, як зона відпочинку.

За півгодини, поблукавши по скелях, рятувальники повернулися до табору, сповнені вражень від химерних ландшафтів Шемалі, розмірковуючи про її дивовижні особливості.

Гнат продиктував черговому бортінженерові “Тіртханкара” список необхідної апаратури, якої не виявилось у гостинних господарів, і в очікуванні її прибуття вирішив ще трохи побродити околицями табору. Томах з Богдановим відбули на генгравах у невідомому напрямку, а Тектуманідзе повернувся на корабель.

Біля табору Гнат, на свій подив, зустрів Аларіку. Розмова не клеїлась: Аларіка явно воліла усамітнитись, а він так гостро відчув це її бажання, що своєчасно прикусив язика, готового завести куди завгодно. У погляді Аларіки засвітилася вдячність, вона оцінила його стриманість. Вони розійшлися врізнобіч, хоча Гнатові, як ніколи, хотілося багато що розказати й багато що почути у відповідь.

Щоб відновити втрачену душевну рівновагу, Гнат змусив тіло працювати фізично — видерся на вал древньої морени, перетвореної вивітрюванням на стіну бастіону з баштами та бійницями, і тут виявив ще одне “дзеркало”, Згадавши заувагу Станіслава, він кинув погляд на табір, і дивна підозра