Простір неспокою - Василь Головачов
Гнат сперся рукою об камінь і невидюще втупився в якесь хирляве створіння, що повзло з-під ніг під захист кам’яного виступу. “Цікаво! Розвиваючи Славкову думку, “дзеркала” можна уявити як пристрій для стеження! Але кому це потрібно — стежити за табором? Аборигенам? Дурниця! Планету ж вважають необжитою… Тоді кому?”
Гнат поморщився, а підозра все міцніла, перетворювалася на впевненість: “Не дурниця, не дурниця! Недарма і Шалва пов’язав події — вантажі й “дзеркала”, і Земля теж, отже, випадки вже не поодинокі! Попервах на Історії, тепер на Шемалі… А може, це збіг? З чого б це у мене раптом розігралася уява? Як там казав Славко: експерт має бути витриманим і багатозначно мовчазним… якщо нічого сказати”.
Він осміхнувся, ступив крок і… шарпнувся вбік: повзуче кошлате створіння раптом підскочило, плюнуло чимось жовтим і так дико закричало, що з хвилину звідусіль чулося каркаюче відлуння.
Створіння, мовби нічого й не було, поповзло геть, не зводячи із завмерлої людини кілька пар очей-намистинок.
— Ого! — сказав Гнат і ввічливо підняв капелюха. — Прошу вибачення, серї Я вас, здається, налякав? Але і ви у боргу не залишилися. Ми квити.
Сміючись, він повернув назад, перестрибуючи з каменя на камінь, спустився до підніжжя “кріпосної стіни”, ще раз глянув у “дзеркало”, яке незворушно відбивало, жовте полум’я неба, і поспішив до табору.
Три дні провів Гнат біля таємничих “дзеркал”. Йому допомагали Томах та інженери “Тіртханкара”, мовчазні хлопці, які розуміли один одного з напівпогляду.
Наприкінці другої доби зненацька спрацював один з малих ТФ-трасерів, які застосовувалися на космольотах для визначення координат виходу корабля з ТФ-каналу. Гнат наполіг узяти два апарати скоріше з упертості, аніж необхідності, все-таки таймфагова апаратура була його уподобанням, і ось один з цих трасерів подав червоний сигнал.
Гнат спершу не повірив своїм очам, але гудок, що пролунав слідом за цим, змусив його кинутися до піраміди трасера.
— Відлуння! — розгублено мовив він, помітивши запитальний погляд Томаха. — Трасер виявив хвильове відлуння у просторі! Хтось десь тут, поряд, щойно провів сеанс ТФ-зв’язку!
— Точно, — сказав один з інженерів, підходячи до трасера і нахиляючись над плечем Гната. — Трасер виявив таймфаговий слід, ще тепленький…
— Ну й що? — сказав Томах. — “Тіртханкар” передав на Землю ТФ-граму… Або Вернигора розмовляв із Землею…
Гнат заперечливо похитав головою.
— Частота наших каналів ТФ-зв’язку лежить далеко від прийнятого відлуння. Та й потужність невелика… До речі, чомусь не спрацював другий трасер. Дивно…
— Нічого дивного, — сказав інженер. — Діапазон частот другого приладу на порядок менший, ви ж бачите клас. Ми використовуємо його тільки для визначення фону і грубого орієнтування в евклідовому просторі.
Гнат згадав свої дивні припущення, і серце знову тривожно стиснулося. Він побіжно переглянув дані, одержані з допомогою численних датчиків, вимірювачів полів та іншої апаратури і вирішив поговорити з Томахом. Але Станіслав сам підійшов до нього, якимсь незбагненним чуттям уловивши його сум’яття: обличчя людей ховалися під масками, і Гнатової міміки він бачити не міг.
— Щось трапилося?
Гнат мимоволі поглянув на блискуче “дзеркало”.
— Відійдемо, — Томах відвів його вбік. — Ти зрозумів, що “дзеркало” — спостерігач?
— А ти звідки це знаєш?
— Ну, здогадатися було неважко, а от довести — складніше.
— Чому? Є ж підтвердження.
— Хвильове відлуння, яке виявив трасер?
— Еге ж. Ніколи не думав, що таке можливе! Тоді виходить, що “дзеркала” — це таймфагові станції з неактивним виходом, іншими словами — пасивні передавачі зображень. Вони не мають енергосистем, але досить їх опромінити векторним ТФ-полем, як вони зразу ж віддають нагромаджену інформацію.
Станіслав оглянувся на помічників, що засперечались, і зітхнув.
— Учися дивуватися спокійно, експерте. Так, “дзеркала”, очевидно, це пристрої для стеження. Але чиї? На Шемалі немає інтелекту, як і на Історії, між іншим. — Томах замислився. — Ти не ображайся, у твоїй компетентності ніхто не сумнівається, однак… чи не помиляєшся ти?
Гнат усміхнувся, намагаючись відповісти, що ображатися тут нічого й треба буде не раз перевірити нові властивості “дзеркал”, але Томах знову якимсь шостим чуттям відгадав його думки й вдячно стиснув руку.
— А ми тебе недаремно-таки взяли, їй-богу! Допоміг ти нам здорово! Та все ж постарайся перевірити свої висновки, га?
— Чекатимемо на відлуння, — сказав Гнат. Йому, правду кажучи, давно остобісіли похмурі пейзажі Шемалі, що пригнічували психіку, праглося швидше на Землю, пірнути у звичну атмосферу клопотів, тренувань і творчого пошуку в ТФ-інституті, але вголос він цього не сказав.
“Тіртханкар” повернувся на Землю лише через два тижні після розгадки таємниці “дзеркал”. Повторні вимірювання полів навколо них, а також в околицях планети, підтвердили Гнатову гіпотезу — “дзеркала” виявилися не чим іншим, як своєрідними системами стеження, встановленими невідомо ким і невідомо з якою метою. Точніше, можна було здогадатися, що мета цих невідомих допитливців, яких нарекли збірною назвою Око, — спостереження за діями дослідницьких груп на Історії та Шемалі (“дзеркала” на Історії вивчали справжні експерти УАРС, про це Гнат довідався від Томаха вже на Землі), але чи так це насправді — ніхто з певністю не міг знати. На жаль, запеленгувати передачі з “дзеркал” не вдалося: по-перше, тому, що чутливість апаратури була набагато нижчою, ніж вимагалося, по-друге, “дзеркала” незабаром зникли, спочатку на Шемалі, потім на Історії. Як вони утворювалися— чи то виростали, як живі істоти, чи то передавалися по ТФ-каналу з планет Ока, фізики встановити не
