Простір неспокою - Василь Головачов

Гнат підвівся.

— Тоді до зустрічі.

— До зустрічі, конструкторе. — Аларіка подала йому руку, хотіла ще щось сказати, але передумала.

Удома він десь із півгодини слухав новини космоцентру, які передавалися каналом всесвітнього інформбачення. Спробував викликати Томаха, але незворушний голос домашнього координатора сповістив, що Станіслав не з’являвся. Кіб-секретар відділу, куди насмілився подзвонити Гнат, лише натякнув, що інспектор Томах на завданні. Яке завдання, де його виконує Станіслав — секретар не знав або не мав права повідомляти.

Гнат знову засумував, тоді згадав пораду Травицького і вирішив, аби розвіяти легку меланхолію, відаідати один з улюблених куточків природи. Цього разу вибрав Центральний заповідник, розташований у північно-західній частині Середньоросійської височини, на водорозділі Волги і Західної Двіни. Відколи загинули батько й мати, уродженці цих місць, Гнат не бував тут.

Центрально-лісовий заповідник — царство ялин, беріз, липи, клена, в’яза і ясена. Ліси Підмосков’я здебільшого березові й соснові, заповідний же ліс напрочуд розмаїтий.

Вимкнувши пояс генграва, Гнат з тріском удерся в хащу горобини і жимолості й рушив навпростець через гнучкі кущі ліщини. Напившись із джерела, довго вибирався на знайому галявину, ледь був не забрів у болото, поросле, недозрілою ще журавлиною, а коли добувся-таки на галявину, оточену березами й вільхами, завмер з несподіванки. В центрі біло-рожевої від конюшини поляни, підім’явши під себе волоті іван-чаю та медунки, лежала рись і дивилася на людину прозоро-жовтими очима, зрідка ворушачи китичками вух.

Коли Гнат ступив крок уперед, рись підвелася, не зводячи погляду з людини. Так вони й стояли кілька хвилин, оцінюючи одне одного, як зненацька з протилежного боку галявини, з-за підліска блиснув тоненький голубий язичок. Рись, нявкнувши, підстрибнула, впала у траву й завмерла.

Занімівши від гніву, Гнат дивився, як з-за дерев вийшли на галявину двоє в зелених маскувальних костюмах і попрошкували до нього. Один був молодий, білявий, але темний од засмаги, сяяв усмішкою, хоч Гнат не назвав би її в цю хвилину ані доброю, ані веселою. Другий був набагато старший, теж смаглявий, в руках він тримав бінокль. Молодий на, ходу закидав за плече ремінь електрокарабіна.

— Взагалі-то, ходити одному тут небезпечно, — замість привітання зауважив молодий мисливець, підходячи й розглядаючи рись. — Мисливська зона. А чудовий екземпляр, Владе. — Він випростався. — Як ви сюди потрапили?

— Дозвольте подивитися ваш карабін, — також замість привітання ввічливо попросив Гнат.

Білявий здивовано глянув на супутника і з деяким ваганням подав карабін.

— Не доводилося бачити раніше?

— Доводилося, — сказав Гнат, примірився й одним ударом об землю відламав прозору трубу ствола.

— Та ви що? — із загрозливим подивом вигукнув молодий незнайомець, кинувшись до нього. — З глузду з’їхали?

Гнат жбурнув розбитий карабін на землю, повернувся і мовчки рушив до лісу. Білявий наздогнав його, схопив за плече, несподівано боляче здавив сухожилля.

— Яке ви мали право?

— Облиш його, Роне, — глухуватим голосом сказав старший. — Якщо він так вчинив, значить, вважав, що має гаа це право.

Гнат відчув у його словах докір і, обернувшись, похмуро буркнув:

— Хто вам дозволив стріляти в заповіднику?

— Стріляти! — пирхнув молодий. — Чуєте, Владе? Та хто ви такий?

— До речі, відносно заповідної зони. — Старший нагнувся, помацав рись за ніс і випростався. — ВКР підписала вердикт від дев’ятнадцятого червня, в якому оголошено заповідною зоною всю Землю. Тож переваг заповідника тепер не має жоден район земної кулі, точніше, мають усі. А щодо стрільби… рись паралізована, і тільки. І в нас є мисливське посвідчення. Вас влаштовують мої пояснення?

— Це до справи уже не стосується. — Молодий заспокоївся і заклопотано оглядав карабін. — Треба ж, пополювали! Нерви треба лікувати, юначе! — По його тонких губах ковзнула посмішка. — Близьке знайомство з цією кицькою, не минулося б для вас просто так, то тільки в давніх романах писали, що в майбутньому хижі звірі стануть ручними… Між іншим, усе-таки хто ви такий?

— А ви? — в тон йому запитав Гнат, відчуваючи на собі пильний погляд старшого.

— Я Рон Клітгорд, старший інспектор відділу загальнотранспортної інспекції, а мій друг, Владибор Дикушин, керівник першого сектора УАРС. Член Ради, до речі… Гнат мимохіть глянув на старшого.

— Мене звати Гнат Ромашин. Конструктор Інституту ТФ-зв’язку.

— І майстер спорту з волейболу планетарного класу, — докинув Дикушин без посмішки.

На його молодого супутника це не справило ніякого враження.

— Що ж, — сказав він, — не вельми приємне знайомство, і винуватець усього — випадок…

— Може й, так, — мовив Гнат і стримано додав: — Спасибі за добре ставлення до кицьки, як ви зволили висловитись, але вона вже пробуджується, і, думаю, вам ліпше відійти від неї. Рисі не люблять, коли їм завдають болю.

Махнувши рукою, він увімкнув генграв і полого злетів у небо, мов підхоплене вітром насіння кульбаби. Стрімкий політ не вгамував розбурхані інцидентом думки.

“Гаразд, — нарешті підвів риску. — Нехай я погарячкував, але стріляти в красу, в тварину, яка не може відповісти тим же, — жорстоко! Мисливці!.. Не щезло, виявляється, це плем’я узаконених убивць, воно тішиться стріляниною в беззахисних створінь, лоскоче нерви удаваною небезпекою і приємним ризиком… Ніби ніколи не було страхітливих століть воєн і безглуздого знищення тисяч рідкісних звірів, ніби пам’ять людства коротка й не тривожить сумління, коли перші мисливці виходять у ліси нововідкритих планет…”

Виголошуючи подумки цю гнівну промову, Гнат мало не пролетів світлий вокзал транспортного вузла на околиці Вологди. Отямившись,