Темні уми - Олександра Бракен

— …і Чабс через це бере тебе на кпини, — додала я.

— О, і то нещадно, — погоджується він. — І твій тато мене ненавидить, адже, на його думку, я розбещую його прекрасну солоденьку донечку, але все одно дозволяє мені час від часу тебе провідувати. І саме під час такого візиту ти розповідаєш, що займаєшся репетиторством з дівчинкою, яку звуть Сюзуме, котра замешкує в сусідньому містечку…

— …і є найкрутішою дівчинкою на планеті, — вичавлюю я з себе.

— Саме так, — підтвердив Лаям. — А не хочеш почути, чим усе скінчилось?

На ту мить мені вже несила було стримуватись. Здійнявши руки до свого обличчя, я затулила пальцями очі.

Мені треба зробити це зараз, інакше я ніколи не зможу. Ми не можемо переховуватись тут вічно. Вони можуть змінити свою думку і не відпустити його так само швидко, як і погодились спочатку.

Випроставшись, я витерла сльози з обличчя і зціпила зуби. Лаям підсунувся ще ближче до мене, і на його обличчі проступала зацікавленість. На однісіньку мить я страшенно злякалась, що він збагнув, що я зараз зроблю.

Він схилив голову набік і мило посміхнувся кутиками губ. Я спробувала посміхнутись у відповідь, хоча всередині мене все розривалося на клапті.

— Що?

Коли нас забрали в табори, то відібрали у нас усе. Вони позбавили нас наших друзів та родин, позабирали наш одяг, наше майбуття. Єдине, що нам дозволили залишити при собі, — наші спогади, а зараз я ось-ось заберу в нього і їх.

— Заплющ очі, — прошепотіла я. — Я докажу історію до кінця.

Я відчула, як десь позаду голови зажебонів струмочок, і дозволила йому перетворитись на ревіння ріки. І коли я поцілувала його, коли мої губи востаннє припали до його губ, прослизнути у його мозок було так само легко, як колись взяти його за руку.

Я відчула, як він смикнувся назад, почула, як стривожено він промовляє моє ім’я, але я не відпустила його. Я прибирала себе з його голови — день за днем, дрібка за дрібкою, спогад за спогадом, допоки від Рубі не залишилось нічого, що тяжіло би над ним чи прив’язувало його до мене. Мене охопило відчуття розмотування, якого я ніколи раніше не відчувала чи, може, якого я ніколи не усвідомлювала до цього моменту.

Десь далеко в моєму мозку зринула проблема з Чабсом, але я мала лише частку секунди на її вирішення. Якщо він живий — а він мав би вижити, — тоді я не маю альтернативи: Ліга забере його до себе. Але якби Лаям знав про це, він би повернувся, щоби знайти спосіб його визволити, і тоді ця угода втратила би будь-який сенс.

Я подбала би про Чабса. Я б допомогла йому втекти від Ліги. Не було жодної причини, чому Лаям не міг повірити у те, що його друг повернувся додому до батьків; не було жодних підстав давати йому щось, що відверне його увагу від його власного повернення додому. Я лише трішки підправлю, поставлю одну маленьку латочку на гидкому спогаді…

А потім мені перехопило подих, і я загубилась у часі. Двері за моєю спиною розчинились, і я відскочила від Лаяма. Він не поворухнувся, так і сидів із покладеними на коліна руками і міцно заплющеними очима. Кейт пробігла поглядом з мене на нього і назад, насуплюючи брови. Підвівшись, я попростувала до неї.

За мить ясно-блакитні очі Лаяма розплющились, і він побачив мене. Але він не бачив Рубі.

— Що трапилось? — запитав він, переводячи погляд з Кейт на мене і навпаки. Простягнув руки, щоб торкнутись свого обличчя, досі набряклого та побитого.

— Ти потрапив в автомобільну аварію, — сказала я. — Тебе підібрала Ліга.

Кейт поряд зі мною напружилась. Краєм ока я помітила, як на її обличчі несподівано проступило усвідомлення.

— Ліга? — перепитав він, і його очі звузились.

— Так, але якщо ти добре почуваєшся, щоб іти, тоді йди, — промовила Кейт, оговтавшись. — Брат попросив нас дати тобі грошей на квиток на автобус.

— Ще б пак, — пробурмотів Лаям, обмацуючи підлогу в пошуках черевиків. — А чому я не можу пригадати аварію?

Гадки не маю, чи розуміла Кейт, що подив наче написаний на її обличчі. Вона поволі простягнула руку до мого плеча, щоби втримати мене чи себе — я не збагнула, але я зробила крок убік.

— У тебе досі болить голова? — вичавила я з себе. Я все ще була зодягнена у його куртку. Я не могла змусити себе її зняти. — Ти сильно забився.

— Не сильно, — мовив він. Мені не сподобався його погляд з-під насуплених брів. — І Ліга так просто мене відпускає?

Кейт кивнула, кидаючи йому конверт. Лаям жбурнув його назад.

— Мені ваші гроші не потрібні.

— З твоїми батьками також зв’язуються, — промовила вона.

— Не хочу, — сказав він. — Не потребую цього.

— А