Темні уми - Олександра Бракен
Я підвела очі, перехоплюючи його погляд.
— Я можу поремонтувати, — запевнив Лаям ламаним голосом. — Я можу поремонтувати… тільки… тільки… розмовляй з ним, нехай говорить, добре? Я поремонтую. Я можу.
Я почекала, поки за ним із грюкотом не зачинилися двері, а тоді заплющила очі. Чабс лежав так непорушно і був такий блідий, що хоч як термоси його, хоч кричи, він не вийде із цього стану. Я відчувала, як крізь мої пальці витікає його кров — багряна супроти неба, що простяглося над нами, і згадала, як він сказав того вечора, коли Зу залишила нас. Все скінчено. Все скінчено.
І то була правда. Це засвідчив неприродний спокій, що охопив мене. Все своє свідоме життя я боролася. Я боролась з того моменту, коли покинула Термонд, борючись з гамівними ременями, які кожен прагнув мене ними спеленати, хвицаючись і дряпаючись, відбиваючись від невідворотного. Але зараз я втомилась. Страшенно втомилась. Я не могла заперечувати того, про що знала відтоді, відколи ССПівці спалили мій світ ущент. Того, що частина мене завжди знала.
Як колись казала пані Фінч багато років тому? Що не буде ні дублів, ні повернення? Що щойно когось не стало, то його не стало навіки. Мертві квіти не зацвітуть, як і не ростимуть. І мертвий Чабс більше не всміхнеться і не скаже щось велемудре, не збентежиться, не засміється — я не могла уявити Чабса мертвим.
Я опустила руку в кишеню Лаямової куртки і натисла тривожну кнопку. Двадцять секунд почали вицокувати, і кожна здавалася довшою за попередню. Відчувши легку вібрацію, я зрозуміла, що діло зроблене.
На вулиці Лаям вигрюкував металом об метал і з кожною секундою ставав усе безпораднішим і сердитішим. Я хотіла покликати його до нас, щоби він посидів трохи з Чабсом, бо знала, що так заведено. Я знала, що він отут так і помре на моїх руках, майже через добу після того, як врятував мене. А я не могла нічим зарадити, крім як тримати його.
— Не помирай, — прошепотіла я. — Ти не можеш померти. Ти мусиш скласти іспит з математики, відвідувати футбольні матчі, мусиш побувати на випускному і вступити до коледжу, ти в жодному разі не можеш померти. Не можеш… не можеш…
Я відсторонилась від усього світу. Знайоме заніміння охопило моє тіло. Я ледве усвідомлювала, що знадвору щось кричить Лаям. Я обійняла Чабса за груди. Почула шаркання черевиків по асфальту. Все, що я могла відчути, пахло димом і кров’ю. Все, що я могла почути, — лише власне серцебиття.
Ось тоді двері навпроти мене розчинились, і раптом з’явилося обличчя Кейт.
І тільки тоді я розплакалась, по-справжньому розплакалась.
— О Рубі, — мовила вона згорьовано, — Рубі!
— Будь ласка, врятуйте його. Будь ласка!
Дві пари рук простяглися, щоби витягти мене. Я досі не відпускала Чабса. Не могла поворухнути руками. Навколо так багато крові. Я відбивалась головою та ногами від того, хто намагався нас розлучити.
— Рубі, люба, — мовила Кейт, опинившись раптом побіля мене. — Рубі, ти повинна його відпустити.
Я помилилась. Це була помилка. Не треба було їх кликати. Навколо залунав страшний крик, і лише коли прийшов Лаям і, обійнявши за плечі, підтримав мене, я усвідомила, що то кричу я.
Три машини перегороджували шлях нашій купі непотрібного, вкутаного димом металу. Всі — позашляховики.
— Якщо ви викличете для нього допомогу, ми підемо з вами, — почула я, як Лаям звертається до Кейт. — Ми підемо з вами. Зробимо все, що ви захочете.
— Ні, — закричала я. — Ні!
Лаям стримував мене, але я відчувала, як тремтять його руки. Ми спостерігали, як вони завантажили непорушного Чабса в один із позашляховиків і, щойно зачинивши двері, рвонули автострадою. Тепла Чабсова кров на моїй руці поступово холонула, і через те мене аж корчило.
— Будь ласка, — мовив Лаям ламаним голосом. — Заспокойся. Ти повинна заспокоїтися. Я тримаю тебе. Я з тобою.
Я відчула нетривале стискання на потилиці, але воно минулося швидше від подиху. Нараз усе моє тіло розслабилося. Ноги здалися наче з вати, перед очима то розпливався, то чіткішав білий позашляховик. Лі? — хотіла вимовити я, але язик видався надто важким. Хтось накинув мені на голову темний каптур і підняв високо вгору, як ото робив мій тато, коли я була малою. Коли я вважала, що можу підрости та полетіти.
А тоді запала справжня темрява.
31
Мене радше розбудила холодна вода, а не ласкавий жіночий голос.
— З тобою все добре, — приговорювала вона. — Рубі, з тобою все буде добре. — Гадки не маю, кого вона збиралась надурити своєю ласкавою маячнею, але аж ніяк не мене.
