Темні уми - Олександра Бракен

Коли спалахнув бій, він став такою несподіванкою, що більшість вартових не встигли вчасно повернутися до хатин з дальньої брами, аби хоч чимось зарадити. Ті, котрі не стояли на варті, прийшли до хатини і змусили його…

— Радше винесли мене, — сказав Лаям гірко, — і втекли однією із потаємних стежок, яку протоптали саме з цією метою. Вони не зупинялись до ранку, аж поки не дістались до тієї самої ділянки дороги, де колись підібрали нас.

— Нас було щонайбільше двадцять, — розповідав він, взявши мене за руку. — Всі у поганій формі. Лів та Майк знайшли справну машину та розмістили у кузові тих, кому було дуже зле, щоби відвезти у лікарню, але…

— А що з рештою? — спитала я.

— Вони розділилися, — потерши очі, Лаям здригнувся. Шкіра там ще досі не загоїлася, хоча місцями вже починала чорніти.

— А ти чому не з ними? — напосівся Чабс. — Що з тобою до дідька таке, що ти повернувся, знаючи, що тут можуть бути ССПівці?

Лаям тільки пхикнув.

— Ти гадаєш, що я хоч на мить над цим замислювався, знаючи, що, можливо, ви ще живі?

Марнувати час було ніколи; ми занадто добре знали ССПівців, щоби розуміти, що вони можуть повернутися, просто для того, щоби перевірити, чи хтось, бува, не вижив. Хлопці негайно пішли на склад по харчі, прикидаючи, скільки ми зможемо забрати з собою. Я теж хотіла бути чимось корисною, але відчувала, що моя увага прикута до столу Кленсі, там, нагорі.

Я нарешті піддалась своєму неспокоєві та залишила їх двох сваритися через консерви. Я повернулась нагору, помацавши кишені Лаямової куртки, аби переконатись, що листи Чабса та Джека досі там.

Залишилось дві хвилини заряду батареї. Позначка живлення миготіла, застерігаючи, що заряд — низький. Екран потьмянів, а підсвітлення клавіатури згасло. Я друкувала якомога швидше, шукаючи у жовтих сторінках онлайн Рубі Енн Дейлі, Вірджинія-Біч.

Безрезультатно.

Я спробувала знову, тепер тільки за іменем. Перелік з’явився, але він стосувався тільки Салема. Я там не жила майже десять років, але, побачивши батьківську адресу, впізнала її.

Хвилина п’ятнадцять секунд. Я пошукала в історії пошуків сайти, про які згадував Чабс, ті, з яких можна телефонувати, і ввела номер телефону. З кожним дзвінком я втрачала дві секунди часу.

Навряд чи я хотіла поговорити з нею чи почути її голос. Я більше не можу повернутися до неї. Є важливіші справи, про які треба подбати. Але мені треба було знати, що вона досі там, — що є ще одна людина у світі, котра мене пам’ятає.

Клацнуло. Серце підскочило аж до горла, пальці вчепились у стіл.

Мамин голос.

Добридень, ви телефонуєте в оселю Джейкоба, Сюзен та Рубі Дейлі…

Гадки не маю, чому я розплакалась у той момент. Може, через виснаження. Може, втомилася від усієї цієї катавасії. Я раділа, що вони троє разом, що мама з татом відновили родину, замінивши одну Рубі іншою. Останніми днями я усвідомила, наскільки важливо, щоби ми дбали одне про одного і трималися вкупі. А вони дбають одне про одного. Добре.

Добре.

Але це не означає, що я не збиралась, заплющивши очі, вдавати, хоч би на кілька хвилин, що я — та сама Рубі, котра замешкує на Мілвуд-Драйв.

Кілька годин по тому, коли наша трійця знову була в дорозі, ми нарешті мали можливість розповісти Лаямові, що з нами трапилось напередодні вночі.

— Дякувати Богові, Чабс тебе знайшов, — промовив Лаям, похитуючи головою. — Ти знаєш його краще за будь-кого з нас, але все одно пішла до нього.

— Я справді гадала, що зможу контролювати його, — відповіла я, притуляючись лобом до холодної шибки. — Я дурепа.

— Так, дурепа, — погодився Чабс. — Але ти наша дурепа, тому наступного разу будь обачнішою.

— Підписуюся, — мовив Лаям, сплівши свої пальці на підлокітнику з моїми.

Ми знайшли покинуту автівку на узбіччі за кілька миль на захід від Іст-Рівер, взявши її лише тому, що бак там був на чверть повний. Їхати в цьому драндулеті було не те, що у Бетті. Довгі ноги Чабса втиснулися у моє сидіння, в салоні витав задавнений запах китайської їжі. Утім, вона ж їхала. Невдовзі ми вже вважали її своєю.

— Он-де ще одна, — мовив Чабс, стукаючи пальцями у своє вікно. Розплющивши очі, я відхилилася назад, щоби поглянути на білий стовп. На самому вершечку його був білий ящичок, а на ньому — маленька антена. Камери — повсюдно.

— Може, нам слід з’їхати з дороги, — запропонував Лаям.

— Ні! — заперечив Чабс. — Відколи ми виїхали на шістдесят четверте