Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Доктор Тесла погладив голою рукою поголену губу. Тьмітляні післяóбрази пересунулися по його пергаментно-блідій шкірі.
— На плюс?
— Плюс, так, плюс: більше тьмідини, Морозе. Плюс!
Не рухаючись із місця, він вказав сповненим куртуазії жестом відслонену помпу Котарбінського.
Стягнулося рукавички, підійшлося до машини. Як завжди, вибігали з неї два довгі крижлізні кабелі, один із яких закінчувався шпичастою голкою і пуском.
— Налаштовано? Можна? Можна?
Машина працювала із тихим гарчанням.
Ухопилося за голку, іншою рукою поспіхом, без роздумів натиснулося на спусковий гачок.
… із закостенілих пальців.
Нахилилося, піднялося її, щоб знову натиснути на металевий язичок.
… стримати тремтіння.
— Покиньте вже, ви увесь синій!
— Ще.
— Ви висмокчете мені тьмідину з половини банки. Погляньте, у мене чай замерзає.
— Ще!
… допомагаючи підвестися на ноги. Закрижаніла машина зловісно світилася. Олєґ подав кучму, яка закотилася кудись далеко поміж ганчір’я і тирсу. Втім спершу не моглося підняти руки, щоб настромити її на голомозу голову, занадто вони тремтіли. Хотілося загріти їх диханням, — дихання було холодніше, воно виплило перед очима хмаркою щільного затьмітла. Розкашлялося. Нікола подав горня паруючого чая, окріп просто з самовара. Стислося на горняті пальці. Й тоді зауважилося на шкірі долоні розлогий візерунок із білих і червоних плямок, дуже подібний у своїй реґулярності до шахівниці. Слина щипала за язик, і поколювало всередині уст; крізь ніс не давалося дихати, доводилося говорити, широко роззявляючи рота, старанно й повільно вимовляючи звуки й глибоко вдихаючи між словами. Споглядалося крізь пару й крізь тінь дихання. Ноктавреоля, що оточувала серба-винахідника, була виразна, як ніколи, світіні росли в нього під руками, чорне світло заливало його худе обличчя, він був більше схожий на ґравюру Ніколи Тесли на міді, ніж на живого Ніколу Теслу.
Він підняв голу долоню.
— Так, — відповілося йому.
— Так, — підтвердив він.
— І якомога швидше.
— Місяць, може, два.
— Як тільки.
— All right.
— Через неї.
— Ваше, якщо офіційно.
— Неважливо.
— Тільки транспорт.
— Не спіймали.
— Де.
— Себе.
— Ха!
— Bien.
Допилося холодний чай, уклонилося і вийшлося у бірюзово-рожево-аквамаринову феєрію мороскляних ламп. Олєґ із гуркотом зачинив двері. Поруч, між вагонами, стояв із ґвинтівкою при нозі мужик у мундире князя Блуцького. Він притиснув шапку до колін; сердечно його привіталося. Вирушилося уздовж вагонів із посмішкою, вимороженою від вуха до вуха. За кілька кроків перевернулося у сніг. Із лагідним подивом споглядалося акварельні барви, що пропливали по тому снігові. Княжий слуга підбіг, подав ціпок, обтрусив хутро. Барви, барви, дуже багато барв. Ішлося тепер поволі, придивляючись до усього із захланною увагою, притаманною дітям, людям несповна розуму й невиліковно хворим. Навіть голову поверталося обережно й м’яко, спрямовуючи на краєвиди очі, мов важкі жерла гармат великого калібру. Отож. Вечір. Зима. Сніг. Лютий. Двірець. Люди. Вагон. Вагон. Вагон. Дусін.
— Навіщо було від мене так тікати!.. — Засапаний. — Ви самі напрошуєтеся на нещастя, Бог усе бачить!..
Привіталося його ґречно, як друзяку, якого давно не бачилося. Він позадкував, насупивши брови. Вагон. Вагон. Їхні вікна квадратні: яскраві отвори в стіні тіні, за мереживною фіранкою снігу. Адже в купе, звісно ж, світяться лампи в білих і червоних абажурах, а коли око повернулося у бік блиску, воно сліпне одразу на усенький морок навколо, на цілу решту світу, затоплену в тому мороці й напівмороці, тож перестрибується між тими вікнами, як між сторінками книжки, фотоальбому, від світлини до світлини, від tableau до tableau, око загіпнотизоване. Воно бачить: Frau Блютфельд нахиляється над Herr Блютфельдом, у чомусь його переконує за допомогою розмашистих жестів, побачена в тому tableau збоку, вона висвітлюється на запітнілій шибі масивним силуетом, із видатним бюстом і з волоссям, закрученим у високу пірамідальну зачіску. Наступне зображення: Капітан Насбольдт визирає крізь зачинене вікно, заклавши руки за спину, з короткою люлькою морського вовка в зубах. Далі: Діти французького подружжя притулили до шиби рожеві личка, а за ними позаду — дбайливі тіні батьків. Жіноча рука вистромлюється з-за напівзасмикнутої шторки, зап’ястя у мереживах, довгий мундштук із цигаркою, цівка диму, плавний рух цієї руки, мов опадаюча мелодія менуету. Князь Блуцький-Осєй дрімає, устромивши носа в книжку, з плечем, неприродно викрученим над головою, старий, заморожений в усій своїй старечій безпорадності. Прокурор Разбєсов розрівнює на вішаку свій прокурорський мундир, повернувшись спиною до вікна-зображення, тож електричне tableau висвітлює тільки широкі, жорстко випростані плечі бывшего полковника-лейтенанта артилерії, і немає у тому образі нічого насупленого, нічого фальшивого. Багач і його слуга схилилися над столиком, над шахівницею, слуга доливає панові кави, пан пересуває туру. Красива вдова машинально розчісує чорне волосся, а тим часом пальці іншої руки танцюють на нижній губі, на ледь усміхнутих устах. Два брати сидять у купе vis-à-vis незворушно й мовчки, зі схрещеними на грудях руками, дві висохлі мумії, два бездушні профілі. Власник кобилячої щелепи, monsieur Верус грає на своїй друкарській машинці, наче на піаніно, однією рукою і не дивлячись на аркуш, який хутко обертається на валку. Мороз стиснув горло й розірвав легені. Зупинилося на місці, похоловши. Дусін підійшов, торкнувся, потрусив, заговорив, гучніше, ще гучніше. Не моглося поворушитися, не могло відвести погляд. — Вєнєдікте Філіповічу! Вєнєдікте Філіповічу! — Мусило так стоятися дуже довго, що він аж заходився кричати й шарпати; нарешті це привернуло увагу Веруса, він поглянув з-над машинки. Сніг падав поміж нами, три аршины вітру й снігу перед освітленою шибою, він падав на його обличчя й повіки, — але й не зморгнулося. Верус теж не зморгнув. Зробилося крок назад, другий, третій, замерзла грязюка тріщала під підошвами, п’ятий, десятий, завіса веселкової хуртовини засунулася перед очима, заслонюючи золоте tableau отделения, вагон люкса номер один, довга форма потяга й масив чорного хробака крижлізного локомотива під метеликовими крилами сяйв.
— Пане Дусіне, — сказалося на морозяному видиху, — біжіть вартувати доктора Теслу — monsieur Верус — не monsieur Верус — він зараз висадить йому вагон у повітря.
Про могутність зневаги
Панна Єлена Муклянович поправила pince-nez на кречетовому носі Павла Владіміровіча Фоґеля. Сивий охранник переклав наган із руки в руку, витер долоню об полу сурдута й кивнув головою. Проводник повернув ключа в дверях купе Жуля Верусa, натиснув клямку, Фоґель увірвався усередину.
— Його немає!
— Я ж вам казав! — гарикнулося роздратовано. — Він зметикував з одного погляду; я виказав себе; він знає, що ми знаємо. Він узяв бомбу й пішов підривати арсенал Тесли.
— То чого ж ми чекаємо? Їдьмо звідси якомога швидше! — кинула панна Єлена.
Начальник експреса заперечливо похитав головою. Він вийняв