Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— І що ви бачите, панно?
— Світло, світелка, дві крапочки, одна над одною, два такі маленькі очка, мерехтять, чортяки сині…
— Два.
— Два. Ох! Крига, пане Бенедикте…
Піднеслося Ґросмайстера. Він вийшов зі сніговиці позаду панни Єлени, вона його не зауважила, вдивляючись у інтерферограф, аж раптом він опинився поруч із нею — опустилося револьвер, це знову не Не-Верус. — Він був уже поруч із нею і відіпхнув її з дороги, кинувши девушку на сніг і кригу. Вона полетіла з тихим окриком, а він уже заносив над головою довгу голку, гостру, блискучу: бурулька у ролі стилета, у ролі списа. Не встиглося знову націлити Ґросмайстера, встиглося тільки зауважити босі ноги чоловіка й голий торс під роздертою рубашкою, й тупо подумати: У Зимі чекали, з холоду в холод, у Зимі убили, святий Мартине, допоможи…
Він цілив бурулькою у серце.
Упалося на землю. Той теж упав після удару. Бурулька не прохромила товсте хутро. Мартинівець сів верхи, притиснувши колінами руку із ціпком і руку з револьвером. Важка кучма впала з голови, вдарилося голою потилицею об гостру мерзлоту.
Нападник із бурулькою поглянув і завагався.
— Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський? — прохрипів він.
— Так! — прогарчалося крізь зціплені зуби.
Він хутко замахнувся і спробував встромити бурульку в око.
Шарпнулося головою вліво, бурулька зачепила вилицю, врізалася в землю, крижані уламки встромилися у шкіру, знову рвучи свіжі рубці.
Тоді мартинівець відкинув тупу основу бурульки й заходився душити. Полум’яні холодні лаписька стиснулися на шиї, вказівні пальці він втиснув під підборіддям, у гортань; перехопилося дихання, тіло панічно хвицнуло ногами, а він притискав його до землі, як цвинтарна каменюка: права рука, ліва рука, груди — сталося розп’ятим, прибитим. Над головою мартинівця, синьо-червоною від давніх і нових обморожень, променіла барвиста веселка невидимого мороскляного ліхтаря, обрисовуючи плечистий силует сектанта сяючим німбом, гідним постаті святого на іконостасі, — він, прецінь, не мав злого виразу обличчя, він не убивав із гримасою гніву, ненависти або страху, а радше гіркоти, жалости якоїсь розпачливої…
Німб згас, заслонений, — чорний телескоп розлетівся на друзки на скроні мартинівця. Він перевернувся зі стогоном на бік і прикрив долонею закривавлене око; так він і зліг стогнучи у снігу.
Качалося по кризі, хриплячи, плюючи й плачучи, кусаючи повітря, тож не бачилося, що панна Єлена зробила згодом. Коли вже зловилося дихання і сілося, вона стояла на межі кола видимости, вдивляючись у заметіль у напрямку ліхтаря й монументальної кінцівки лютого. Від мартинівця залишилася тільки розтрощена бурулька й звивистий стібок крапель крови, які хутко засипала мокра білість.
Знайшлося ціпок і Ґросмайстера, нетвердо сталося на ногах. З глибини барвистої сніговиці, із боку вантажних вагонів, пролунали панічні вигуки й грюкання дверима. Десь у завії, на півночі, півдні, заході чи сході, вистрелили з ґвинтівки. Почав калатати станційний дзвін. Щось невисоке вистрибнуло з-поміж коліс експреса: собака, собака того мужика із купейного, із зав’язаною навколо шиї мотузкою, що волочилася по землі. Піднеслося погляд. У темному вікні вагона замаячила тінь, обличчя людини або потвори, прилиплої до вкритого памороззю вікна під немислимим кутом. Мимоволі поступилося назад. Дзвін калатав і калатав. Поза колом видимого світла пробігали люди, хтось когось переслідував, хтось від когось тікав. Рукавом хутряної шуби обтерлося обличчя. Панна Єлена вказувала щось випростаною рукою, іншою підносячи соболиний комір, а над ним наполегливо зблискували карі очі. Там! Погляньте! Фронт снігу на мить прочинився, показуючи радника Дусіна, капітана Прівєженського й козака у високій шапці, з берданкою біля ока: на шинелі в козака під пахвою була кривава дірка. Дзвін перестав калатати. Панна Єлена опустила руку. З-під копита лютого вийшов у мороскляному ореолі Не-Верус у розхристаному кожусі, з парою дерев’яних копилів у руці. Натиснулося зміїний хвіст. Гуркіт встромився у вуха крижаними ножами — мороз обтяв руку, мороз заповнив легені, прошив серце. Упалося на коліна.
Схибив. Звичайно ж, схибив, — замість у заморозницького аґента, поцілив поруч, у лютого. Той гуркіт, який глухо відлунював у черепі, — це тріск від вибухів криги: лютий валиться на двірець, на колію, на вагони, маси чорного ґляцію осуваються на Зиму.
Стоїться навколішки з опущеною на груди головою, пришпилений під цим дивним кутом до замерзлої землі дротиком морозу, й упродовж тривалого часу тільки чується ефекти невлучного пострілу, тільки чутно дрижання землі й зимний, кусючий вітер на закривавлених щоках.
Незмога дихати замороженими легенями — перший вдих настільки болісний, що верещиться на усе горло, це не слово, а порожній звук повітря, що проходить крізь стиснену морозом горлянку. Чи хтось його почув — у тому гуркоті — під свист сирени «Чорного Соболя» — у какофонії десятків інших зойків — ніхто. Аж тільки м’яке тепло проникає крізь примерзлу до гадючого руків’я Ґросмайстера руку, тепло, доторк чужого тіла, й розриваються зашиті памороззю очі й споглядається додолу на ту собаку в мотузяній петлі, яка лиже озброєну руку. Псисько піднімає голову, висолоплює широкого язика. Ворушиться правицею у безглуздому відруху, щоб погладити його, занурити пальці у збиту в ковтуни шерсть — тріскає крига на рукаві шуби, сиплються уламки тонкої мерзлоти, синьо-фіолетової у блиску ламп. Собака відстрибує, пильно позирає. Устромлюється дельфінячий ціпок у сніг, який купчиться перед колінами, й підводиться; видихувана чорна пара опадає на той сніг маленькими пластівцями сажі. Випростовується. Де панна Єлена? Що сталося з панною Єленою?
Сніговиця на ту коротку мить наче ослабла, видно Транссибірський експрес від еліптичних пластин й арочного комина крижлізного локомотива аж до останнього вагона. Лютий зламався навпіл, упав на рейки перед «Соболем» і на східне крило двірця, розчавив сараї і склади, десятиаршинні очищені від кори стовбури розлетілися навколо, один стовбур, мов телеграфний стовп, стирчить, устромлений у землю за кілька кроків від колії, де стояла панна Єлена. Перон і земля навколо двірця укриті товстим килимом пари, пари чи якогось газу, густого газу, що клубочиться білими хвилями; він поволі розпливається від розламаних фраґментів лютого, від його панцирної морської зірки, розколотої на крижлізних кроквах двірця, витікає із розірваних морозострун, булькоче із розтрощених відніг, випаровується із простреленого стовпа морозяника. Люди, які біжать на місце катастрофи, блукають у парі, наче у вранішньому тумані, наче у болотяних випарах. Світло тих ліхтарів, котрі ще стоять і сяють, насичує цю пару веселковими відтінками. Поглянути, примружившись, і побачиться людей,
