Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

У купе засталося постелене ліжко й прибраний від скляних друзок килим. Справдилося: шафка з напоями також була заповнена. Слід би не забути про кілька рублів для Сєрґєя. Налилося коньяку. Пополуднева сіризна віщувала передчасні сутінки, тільки ота всюдисуща білість ошукувала очі. Поглянулося крізь склянку й крізь рідину на долоню. Чи то світіні так укладаються у хіромантичні лінії життя й фортуни, чи крижані відблиски розщеплюються у вирізаних на склянці розетах? І що найгірше: та рука трясеться.

Увімкнулося електричне освітлення. Не хотілося спати, досить уже відіспалося. Вийнялося із секретера портфель, погорталося папери. Рука зупинилася на листі польських соціалістів. ВЕСНА НАРОДІВ ТАК. ВІДЛИГА ДО ДНІПРА. ПЕТЕРБУРГ МОСКВА КИЇВ КРИМ НІ. ЯПОНІЯ ТАК. КУРЄР ПРИБУДЕ. ЖИВЕШ. Якщо це не було пророкування майбутнього, то що тоді? Але оте друге — пророцтво, яке не розшифрувалося, — і нескінченна кількість рівнобіжних пророцтв, яких не пам’яталося, — для яких бракувало в сьогочасності однаково міцних підстав… Кинути монетку, звичайно ж, кинути монетку. Зійдеться на перон в Іркутську й…

Поглянулося в дзеркало. Граф Ґ’єро-Саський, Незвичайна Фелітка Каучук — це просто, немає нічого простішого, воно збувається саме собою, без зусиль, а іноді навіть попри зусилля. Але вчинити навпаки: відкинути брехню, зняти її із себе шар за шаром, як лушпиння цибулі… Що залишиться? Крім сліз на очах.

Шарпнулося за лев’ячий хвіст, потяглося вікно, мороз увірвався усередину отделения, длук-длук-длук-ДЛУК, мороз, гуркіт і запальний вихор, підбитий снігом, — аж захлинулося білістю — протерлося очі, зморгнулося вологі сніжинки з повік — і побачилося віддалік, над закрижанілим лісом, стрілчастий бурульник, нахилений усупереч силі тяжіння сталаґміт-монумент — це вже тут, тепер, Край Лютих, так, серце Зими, — зціпивши зуби, стягнулося з пальця перстень із Корабом і щосили жбурнулося його крізь вікно. Він пролетів добрячих двадцять аршинов від колії, у глибокі замети.

Замкнувши вікно, викашлювалося мороз. Допоміг коньяк. Повернувшись до дзеркала, скуйовдилося волосся, уже й так сильно розкуйовджене вітром. Поміркувавши, зачесалося його на чоло й набік, так і сяк, і ще по-іншому, — але це й далі нічого не міняло.

Покульгалося до службового купе.

— Маєте тут якогось мальчика, фахівця до бритви?

Сєрґєй підніс голову від журналу.

— Бритви?

Утиснулося йому в жменю банкноту.

— A, господин хоче поголитися!

— Коли стоїмо? Нехай постукає і чекає під ванною кімнатою.

— За п’ятнадцять хвилиночок, у Куйтуні.

Стюард-цирульник з’явився вчасно, за хвилину до гальмування. На щастя, він також мав ножиці. Сілося на краєчку ванни, закинулося на плечі рушник. Потяг зупинився із протяжним визгом, стюард запитально поглянув.

— Ріж.

— Який фасон Ваша Вельможність собі зичать?

— До упора. Тільки хутко. А потім бритвою пройдешся, має блищати.

— Як Ваша Вельможність зволять. І бороду.

— Бороду не чіпай.

Він хутко справився, проводячи по черепу гострим лезом, тільки раз надрізав шкіру. За нагоди проявилися дві виразні ґулі й чималі синці, уже стиглі, розлиті вишнево-фіолетовими плямами, один спереду, він спускався з-над вуха до правої скроні. Це виглядало дуже гидко.

— Ваша Вельможність задоволені?

— Невимовно. — Сіпнуло. Вхопилося за умивальник; експрес вирушає у дальшу путь. Намагаються наздогнати затримку. Встромилося до кишені мальчику три рублі. — Коли наступна довга зупинка?

— Через годину, Ваше Благородие. Стоятимемо сорок п’ять хвилин у Зимі.

— Це ж де? Ми уже давно в Зимі.

— Таке місто, Зима, Стара Зима, зразу, як річка Зима впадає в Оку. Ну, тобто впадала.

У купе вихилилося до люстра решту коньяку. Галстук! Слід позбутися усіх цих шикарних галстуків, англійських вузлів і лискучих шпильок. Що ще? Ціпок? Ціпок, на жаль, потрібен. Хутряна шуба? Виміняється в Іркутську на якийсь дешевий кожух, зрештою і соболиного пальта також слід позбутися. Помацалося по кишенях, рука натрапила на опуклість вище пояса. Що з Ґросмайстером? Віддати Теслі?

Відтак постає питання грошей. Вийнялося деньги із бумажника й тонкий сувертень із дна валізи. Навіть із виграними в зимуху, цього загалом було мало, щоб повернути борг Міністерству Зими. А проте, коли одного чудового дня піти й жбурнути їм на стіл їхні гроші, то вони вже нізащо в світі не допустять Сина до Батька Мороза, не кажучи про свободу дій, необхідну для будь-якої спроби його розмороження і викрадення з Сибіру. Отож, брехня, — слід брехати, так чи інакше.

Ні! Раз збрешеться, це замерзне назавжди. Навіть мовчазне схвалення брехні, — скільки зла воно здатне породити! Чи спотворить життя! І це ж іще задовго до Краю Лютих, під Сонцем Літа. Провелося рукою по гладкому скальпові, відчуваючи під шкірою дрібні опуклості й заглиблення черепа, френологічну мапу характеру. Якби ж то завдяки деформації черепа можна було змінити собі крій душі… Це остання мить, останні зупинки перед Містом Криги. Якщо не знаєш, хто ти, то принаймні май певність, ким ти не є. Устромилося довбешку в умивальник, під струмінь крижаної води. Зовсім не для того, щоб протверезіти для кмітливих думок і яснішого мислення, — а щоб власне не думати ні про що, крім холодної води, щоб зупинити розтьмітнену уяву, яка вже перестрибує до наступної можливости, й наступної, і наступної, і кожна однаково правдива. Треба протриматися, доки Тесла не напомпує тьмідиною цієї потовченої і розтріпаної дурної голови.

У хутряній шубі й кучмі, з ціпком у руках і цигаркою в устах чекалося у коридорі біля дверей, коли експрес гальмував; вистрибнулося на перон Зими, перш ніж поезд зупинився, мало при цьому не перевернувшись. Сніг тут падав негусто, проте землю вкривала та сама тришарова мерзлота: свіжий пух на напівзамерзлій грязюці, а та на твердій кризі. По цьому ступається, наче по сипучій жорстві, підложжя вислизає з-під чобіт, ноги викручуються у щиколотках.

Подріботілося угору посапуючи. Зима, одна з останніх зупинок, усього лише двісті п’ятдесят вёрст від Іркутська. Двірець на крижлізних кроквах, склади деревини, бараки й сараї, мороскляні ліхтарі. Увесь перон і вагони позаду «Чорного Соболя» й уся околиця здавалися у їхньому блиску, наче охопленими крижлізними веселками, наче замкнутими під округлою вазою мерехтливих рефлексів, де іскорки сніжинок кружляють на світлі, повільно спадаючи, — в скляній кулі, наповненій порцеляновими дивовижами для дитячої утіхи; а над усім схиляється з-над двірця павучий масив лютого. Закалаталося у двері, раз, другий, голосніше, й третій — відчинив Олєґ. — Є доктор Тесла? Подайте-но руку! — Виплюнулося цигарку під вагон.

Серб не виказав навіть найменшого подиву. Тепер, окрім нього й Олєґа, тут не було нікого; Фоґель пішов за слугами князя Блуцького, обіцяних для оточення вагона під час зупинок. Усі дедалі більше нервували у міру наближення до Іркутська.

— Ви маєте тут