Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Нічого.
— Нічого! Прошу й далі зважати на відсутні речі. Що такого цей відомий журналіст писав на своїй машинці? Де його репортажі, інтерв’ю, мандрівні листи, оповіді з дикого Сибіру? Він вистукував на аркушах паперу чисту тарабарщину, хаос літер і тисячі повторень одного зразка шрифту, більше нічого. Навіщо він це чинив?
— Зачекайте… Не кажіть, пане Бенедикте, я сама! — Вона закусила губу. — Він не Верус, так. Отож… Ха! Він не вміє писати на друкарській машинці!
— Не вміє.
— Але крізь ці стінки тут усе чутно, а йому треба було підтримувати видимість. Тож він бив сумлінно щовечора по клавішах. Так? Так?
— Мабуть, він одразу б викинув оту Верусову друкарську машинку, якби міг це передбачити. Спершу він таки намагався щось писати, мабуть переписував речення з книжки, — але як це мало звучати! Він уторопав, що так найшвидше себе викаже, й бив уже тільки задля швидкого звуку: трак-трак-трак, наче грав на піаніно. Бо на піаніно він грати уміє, — і коли я тепер побачив крізь вікно, я к в і н г р а є н а д р у к а р с ь к і й м а ш и н ц і… Розумієте, панно? — Ударилося дельфінячим ціпком по кучмі, аж білий пух з неї посипався. — Усі очевидності враз застигли на своїх місцях, ніби лютий мені на голову наступив.
Лютий, на якого вона у відруху озирнулася, висів над рейками на висоті двірця, головний його масив — уся морська зірка тьмяної криги, що здіймалася на два поверхи над вагонами, — залишався звідси невидимий; крізь сніговицю і променисті відблиски ламп пробивалися тільки обриси двох ниткоподібних відніг. Відноги, а може стовпи, може коріння, може сторчові геологічні хвилі, нитки ґляціального слизу, що розтягувалися й тріскали годинами й днями. Може, то не матерія переміщується, а лише сам неземний холод, температурний ґрадієнт, який стинає усе на своєму шляху в четвертий стан скупчення матерії: лютих. Паморозь на склі — вона мандрує згідно з…
Луснулося ціпком по большой шапке вдруге.
— І наступна очевидність: він знаходить кров, мовчить про неї, — але що відбувається? Цілу ніч він нічого не зробив, лише обшукував своє купе, дюйм за дюймом, голову даю на відріз. Що він знайшов?
— Що він міг знайти? Ми викинули… — Вона зупинилася, мало не спіткнувшись від враження; рукою у рукавичці вона відрухово потяглася до щільно зв’язаного волосся. — Моя шпилька!
— Ваша шпилька. Він знайшов жіночу шпильку — з чорною волосиною. То що він подумав? Кого почав підозрювати? Ми ж були ще далеко в Літі. Спробуйте собі пригадати точний початок його раптового афекту до самотньої вдови. Котра має довге чорне волосся і їде за два купе від нього.
— Ісусе Христе!
— Вас, панно, врятувало розташування вагонів. Ви вважаєте, що він тут ще нікого не вбив? Ха! Пам’ятайте про мету заморозників: Тесла, арсенал Тесли, оборона Криги, захист status quo Росії. Яким би не був первісний план, але після того, як я випав, як mademoiselle Філіпов обмовилася княжому подружжю, і князь почав позичати своїх людей, щоб допомогти охранникам, — той Не-Верус мусив хутко розробити новий. Пригадайте — дві пам’яті правдивіші за одну, — пригадайте, панно, що він почав працювати над Фессаром за день до цього, це не так мусило трапитися, він хотів скористатися ним зовсім по-іншому…
— Що ви кажете!
— Коли ви мене відправили відволікати увагу пана Поченґла, Фессар прийшов тоді до нас, до ґалереї, ущент п’яний, і базікав щось про машини, замкнені в вагоні Тесли, про мої буцім торговельні домовленості з Теслою, з Поченґлом, Бог знає з ким, — і все про оті машини. Звідки це йому до голови примандрувало? Хто його так налаштував? Питаю потім — і що я чую? Що того пополудня Фессар поїв Верусa! Хто кого, панно Єлено, хто кого там труїв! Їх бачили, як вони дудлили горілку в товаристві, а Не-Верус із тією його мовою-салатом легко імітує розумове потьмарення, тому всі подумали те, що подумали. Але насправді в кого голова міцніша: в незвиклого до алкоголю магометанина чи в літнього русака? Й наступного дня за першої ж нагоди бідний дурень вламується у вагон Тесли. Якби Дусін із князем там тоді акурат не прогулювалися, хто знає, як би все пішло. Адже турок уже влаштував був публічну сцену, а потім знайшли б на місці вибуху його труп, — нічого більшого Не-Верус не потребував, він висадив би арсенал Тесли в три мига, проблему вирішено, жодних підозр до фламандського журналиста. Проте він не встиг, а турок живим утік у тайгу. Що тоді робить розумний аґент? Пригадайте, панно! Яке минуле пасує! Чи було якось інакше? Він, він, саме він першим закликав до експедиції у ліс, щоб врятувати божевільного! Це він потягнув за собою людей! Бо мусив сам його наздогнати наодинці, перш ніж Фессар очуняє і повернеться до експреса й почне розповідати, як його відомий журналіст під’юджував. Тож Не-Верус вирушив за ним якнайшвидше, спершу все ж зайшовши до свого купе, щоб залишити вже готову бомбу; й удача йому сприяла, а може, вистачило лише рішучости, ми туди на прогулянку, на пікнік вибиралися, він один по-справжньому турка шукав — і знайшов, і розбив йому каменем голову. Відтак одразу ж повертається на місце злочину й заламує руки, шкрябає нотатки в записнику репортера, кгр, бурмочучи мудрощі Вавилонської вежі. Отже, він убив; убив й убиватиме. — Закашлялося, занадто багато слів, холодне повітря знову дражнило горло. — А нещастя з доктором Теслою? Це, далебі, могло бути нещастя, визнаю, — але й могла бути рука Не-Верусa. А сьогодні вночі? Він прокрався за п’яним, нібито ціпок віддати, — але якби я лежав там у хмільному сні, то чи ви, панно, гадаєте, що я б іще колись прокинувся на світі Божому? Хе!
Вона напнула язичком щоку, перехилила голівку.
— А якщо, попри все… Ви самі казали: це ми створюємо убивць. І що такі дедукції ніколи не справджуються, що нічого не можна сказати про минуле з усією певністю, що все це розмите, неоднозначне, хитке. Що так можна скласти головоломку в книжці, а не в житті, не в світі «можливо», між істиною і оманою. А якби ви не зазирнули до нього тепер крізь вікно у купе…
Вийнялося з-під хутряної шуби металеву цівку інтерферографа, стягнулося червону замшу.
— Погляньте, панно. Ну, далі, прошу.
Вона обережно узяла пристрій поміж пальців у шкіряній