Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

сама вхопиться за крижлізний дріт, стане перед Теслою, нехай він її тепер знетьмідить, нехай стріляє! Ще інакше: раптом зламається, і злетить із неї уся іронія, і гірко розплачеться панна Крістіна, тупаючи по мішках і ганчірках у дитячій фрустрації. Ні, інакше, інакше:

Вийняла з рукава хустинку.

— Прошу привести себе до ладу.

— Merci bien.

Обтерлося підборіддя, де зібралася слина, яка тим часом витекла із безвладно роззявленого рота.

— Залишаєшся? — запитала Крістіна Теслу.

Той не відповів, схилившись з насупленими бровами над помпою, яка знову почала в своєму гуркітливому стрекотінні неприємно покашлювати й посвистувати; він тільки підняв руку. Mademoiselle Філіпов зрозуміла.

— Що ж… пане Бенедикте, тоді…

— Я дуже вас перепрошую, панно…

— За що ж ви вибачаєтеся?

Вона застебнула пальто, поправила палантин і, доручивши панові Фоґелю пильнувати самовар, вийшла; одразу ж зарухалися розсувні двері.

— Що вона мала на увазі? — спиталося розгублено. Де рукавички? Ліва кишеня, права кишеня, знайшлося їх втиснутими за ланцюг флюменатора. Як їх безболісно вдягнути на вкриті синцями, побиті пальці? Неможливо. — Хсс. Вона боялася, що знову трапиться якесь лихо, але тепер?..

— Я розмовляв із нею уночі, — тихо сказав доктор Тесла, й далі по-французьки, не обертаючись. Фоґель загримів кришкою чайника, а Олєґ застогнав протяжно уві сні. Серб глипнув на охранников. — Вона занадто багато випила, ми довго сиділи, врешті я розповів їй усе.

— Тобто?..

— Усе, мій некмітливий приятелю, ваш яблучний план.

— Мій — що?

— Та йдіть уже!

Вдихнулося глибше, один раз, другий. Чоботи потопали в брудному матраці з соломи й тирси; потяг стояв, проте увесь вантажний вагон гойдався з боку в бік під м’якими ногами. Вийшлося поза затягнутий ковдрами передсінок і тільки тоді пригадалося про ціпок; повернулося. Доктор Тесла навіть не глянув; він уже вимкнув трансформатор і приточував тепер до вийнятих назовні тунґетитових нутрощів машини якийсь вимірювальний прилад, споряджений із термометра й скляної колби, зарослої губчастою гидотою.

Двері вагона залишилися відсунутими, обережно зійшлося, Дусін допоміг. Mademoiselle Філіпов стояла поруч, сліпучо посміхаючись таємному радникові.

Ухопилося її під лікоть.

— Нічого йому не кажіть, панно! — прошепотілося навально.

— Ах! Я нічого не скажу, я ж не дурепа.

Дусін стояв незворушно, мовчки роззираючись, знову встромивши руки в кишені, із по-дусінськи похмурим поглядом.

— Ходімо! — потягнулося панну в сніговицю. Заболіло коліно, запаморочилося в голові, білість, білість, занадто багато білого, де верх, де діл, у що встромити ціпок, це хмара чи снігові завали? Скінчилося тим, що панна Крістіна послужила опертям і орієнтацією, вона перша ставила ногу. — Вибачте.

— Ми мусимо згодом це обговорити, — шепотіла девушка, притискаючи зарум’яніле личко до хутряного коміра. — Віч-на-віч. Я допоможу вам із усім в Іркутську.

— Допоможу — з чим?..

— З порятунком вашого батька! Чи ж не для цього ви насичуєтеся отією отрутою? Щоб вигадати, щоб, як каже Нікола, збовтати собі в голові, витягнути кролика з капелюха — чи не так? — Придумати, як врятувати фатера! Ось для чого!

— Ні. Так. Ні. — Зупинилося. — Я не можу, прошу на мить… — важко обперлося на ціпок, встромлений у мерзлоту, голосно закашлялося, горло й легені не могли впоратися із холодним повітрям. — Він чує?

Панна озирнулася.

— Я його не бачу.

— Не підвищуйте голосу. Усе це… годі так просто розповісти. Я просив Ніколу, але… — насунулося кучму на очі. — Це так кажуть, бо говорити легко, мовиться одне, потім щось інше, хвиля людину підхопить, і, може, навіть справді тоді віриться у власні слова, але — як узагалі можна говорити про майбутнє? Як можна казати: «я вчиню так», «я зроблю оце й оце»?

— Ви боїтеся!

— Ха!

— Ви не хочете вирятувати свого батька від Морозу?

— Ми ще навіть не в Іркутську! Ви, панно, вимагаєте від мене, щоб я віщував майбутнє, ворожив на снігу.

Вона надула щоки.

— Пан Зєйцов уміє.

— Що?

— Ворожити на снігу. Це називається кріомантія. Він мені показував. Укласти долоню у миску з водою, пласку, розкриту, от, і тримати біля самої поверхні, потім виставити миску на мороз — і спостерігати, як вода замерзає навколо вашої долоні. З отого візерунку тоненької криги, наче з вишивки між пальцями, з цього читають долю.

— Ви вірите в ці ворожіння, у гороскопи й таро? А й справді, я ж бачив вас на сеансі в княгині. Це все обман сьогочасного ума! Якби мені самому захотілося себе поманити, — то що може бути простішого? От, припустимо, нещасний пан Фессар. Коли ми його знайшли, кгр, з пробитою головою, вибачте за подробиці, з кров’ю, розлитою, наче його червоним мусліном обв’язали, червоною олійною фарбою обмалювали, — то таким я його уже двічі раніше бачив, думаючи з цілковитою певністю: кров, убитий, мертвий, неживий.

— Ви вже бачили?..

— Віщування, скажете ви, ворожба, кгр, — просторікувалося дедалі хутчіше, попри дряпання у горлі й крижаний ніс. — Але в тому, власне, й полягає омана, якої зазнають усі, хто вважають, що минуле й майбутнє існують, що існує учорашній Юнал Фессар і завтрашній Бенедикт Ґерославський. Натомість існує тільки сьогочасна пам’ять про минуле й сьогочасне бачення майбутнього! Тож, позаяк я тепер пам’ятаю, що пан Фессар помер, як помер, кгррр, я пам’ятаю тепер також мої попередні óбрази його смерти, такі, а не інші, — й так постає у моїй голові втілене, шляхом поєднання двох неіснуючих минулих, віщування.

… Коли ви читаєте гороскоп, коли чуєте пророцтво, то описане в них майбутнє ще не існує; а коли трапляються події, які ви запам’ятали з давньої ворожби, ота ворожба вже не існує — лише ваша пам’ять про неї. На тій самій помилці засноване все шарлатанство доктора Фройда: ми не витлумачуємо спогади про минуле, кгр, кгр, а доклеюємо до сьогочасного витлумачення підхоже нам минуле. — Розкашлялося не на жарт. Знайшлося в кишені хусточку mademoiselle Філіпов, притулилося її до уст, дихаючи тепер крізь матерію, крізь рукавичку й крізь долоню. — Я не кажу, що це, кгр, брехня, що ми брешемо. Це речі поза межами істини й омани. Ходімо, бо потяг знову вирушить без мене, нас не зауважать у цій хурделиці, кгрр.

— Вам би краще тепер помовчати.

— Минуле, майбутнє — поза істинним і хибним. Фантазує той, хто оповідає і пише про майбутнє, і таку саму фантазію творить той, хто оповідає і пише про минуле, тобто про неіснуючих людей, речі, країни. Кожна пам’ять правдива лише до тієї міри, якою не суперечить сьогочасному. Кгр. Прошу озирнутися, чи ви, панно, бачите наші сліди на снігу? Тож я збрешу, якщо скажу, що хвилину тому ми стояли там, а не отам. Й усього, й це все,