Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Пйотр Лєонтіновіч перехилився через бильце крісла.

— Він намовляв вас.

— Прошу?

— Намовляв, правда ж? — Разбєсов махнув вільною рукою. — Усі вони… як женихи, як хабарники, я дивився на все це й думав: кого молодик допустить, кого обере? Чи він узагалі знає, що обирає?

— Ви наступний — звідник Історії.

Прокурор не образився. Він примружив очі, повернув сипову голову на випростаній шиї.

— Історія, ну так, чув, чув, tel père, tel fils. Але чому? Бо ви їх приваблюєте. Наче світло нетлю, ба навіть гірше, як жертва кривдників. Таку людину можна легко впізнати, а вони впізнають першими. Вони використовують нагоду, тут уже серце Зими — рятуйтеся!

— Рятуватися?..

Він нахилився ще далі, зараз йому хребет трісне.

— Не те, що інші, очевидно, але що ви хочете зробити з Історією!

— Я? — розсміялося крізь дим, відкритими устами хапаючи дихання під гарячу хвилю. — Я нічого не хочу.

— Що це означає? Ви не маєте жодних прагнень? Вам не хотілося б побачити світ кращим, досконалішим? Кожен хоче. Навіть злочинці — ба, вони найсильніше, повірте, я ні від кого не чув стільки проектів загальнолюдського щастя і шляхетних мрій про рай на Землі, як від убивць й інших лиходіїв високих пристрастей, і що брудніше їхній злочин, то певніше, що згодом у своїй сповіді вони сягнуть до піднесених слів, немов у цьому остаточному падінні, скинуті на саме дно найглибшого, найтемнішого колодязя, вони вже можуть дивитися тільки вгору, тільки один образ у них перед очима зостався: небо, зірки, янгольський простір. Отой каторжник-п’янюга, що тут перед вами душу виливав, — скажіть-но мені, про що він казав, чи не про спасіння людства? Ха!

— Ті, хто упав на дно, знають, на чому вони стоять.

— Ви кепкуєте. А чи варто з цього кепкувати? Ви не знаєте, чого хочете, — як ви можете знати, хто ви? Але, будь ласка, смійтеся, будь ласка, — я дивлюся, і серце мені крається. Я не кажу, що доктор Конєшин правий. Але, на милість Бога в Трійці Єдиного, не можна ж ціле життя розчинити в Літі!

… Колись давно люди готувалися до тієї Зими, наче до смерти, тобто без страху і зі спокійною упевненістю у собі, й так воно надалі є у нашій провінції, у селах, простий російський люд у Зимі народжується і вмирає, селянин, син селянина, син селянина, котрий є сином селянина, який ніколи не міг сподіватися на інше життя, як оте від народження очевидне: в праці, що до землі пригинає, у нещастях, злиднях, стражданні, власне в безнадії. Але в містян, у нас, людей освічених, — ми благословенні тим, що народилися у Літі, й це Літо з покоління у покоління триває щоразу довше, тепер уже не тільки дитинство, й не тільки часи отрочі, але й потім, чоловік двадцятилітній, чоловік двадцятип’ятилітній, до різних шкіл навідуючись, світом вояжуючи за родинні гроші, з тієї й іншої квітки нектар любови п’ючи, ні фаху, ні кар’єри певної не обравши, ні святим таїнством довіку з жінкою не будучи пов’язаним, ні домівки для себе не спорудивши, — хто він? От, метелик танцюючий, світляк блискотливий, яскрава веселка. Але рано чи пізно настає Зима, його стинає Мороз, і раптом: хто я? Що трапилося? Звідки ці бешкетники, це мої? Оця баба, поруч із якою я прокидаюся на світанку — я таку собі обрав? Ця робота, куди я мушу ходити щоранку, сердечно ненавидячи усі до єдиної дії на тій роботі, — це моє життя? Усе мало бути інакше! Все мало бути інакше! Це вони, вони, підтяті Морозом діти Літа, посеред п’яної ночі хапаються за цеглину, щоб розбити нею кумпол заможному сусідові, відтак навіть не дуже пильно перетрушуючи його скрині. Все мало бути інакше!

Під хижим насупленим поглядом опустилося очі на плед і паркетну підлогу, що виблискувала вогненними відображеннями, на сам мерехтливий танцюючий вогонь.

— Навіщо ви мені, пане прокуроре, такі речі оповідаєте?

— Можете мене вважати забобонним дідуганом… Але я досить довго мешкав на землях Криги. Будьте обережні! У Краї Лютих не трапляються раптові навернення і бунти серця, я не чував про закоренілих бандитів, які раптом падають ниць перед іконами, ані про душі шляхетні, котрі лише тут знаходять уподобання до пороку й паскудства. Хто яким сюди прибуде, таким, найпевніше, й зостанеться.

Хіба якщо не має під рукою помпи Котарбінського, подумалося кусюче.

Кивнулося стюардові. Він подав попільничку. Кивнулося вдруге — чарку горілки.

— Ви, пане прокуроре, поглянули прокурорським оком, прошили підозрюваного наскрізь, знаєте про нього умить усе, чого він сам про себе не знає, це також, це найшвидше.

— Пане Єрослацький…

— Ґерославський, мене звуть Бенедикт Ґерославський!

— Oh, je vous demande pardon, je n’avais aucune intention de vous offenser. Пане Бенедикте, повірте, в цій пораді немає жодних злостивих намірів. Спершу у війську, а тепер на службі в закону, ці професії виробляють око різника, око різника на людей. Раз, два, дивлюся і знаю, і вирішую: цього послати з таким наказом, а отого з іншим, той боягуз, дремене після першого ж гуркоту, а оцей доблесний, слід штовхати його у вогонь, він виконає все. Й так само на слідстві й на процесі: чи варто йому вірити? Чи міг він украсти? Чи міг убити? Різник підійде, огляне, торкнеться: з того буде гарна полядвиця, того ще слід відгодувати, того продати, а того на розплід. Ви скажете, що кожна людина інша, й що людина — не худоба, людина — таємниця. У вигаданих романах і в великих містах, одна на тисячу, може одна на десять тисяч. Але в житті?

… Я видам вам мудрість, якої набув за багато років: люди між собою подібні. Лихі люди подібні до лихих людей, добрі — до добрих, боягузи — до боягузів, шляхетні — до шляхетних, брехуни — до брехунів, правдомовці — до правдомовців, убивці — до убивць, а дурні — до дурнів — особливо тут, на землі Криги.

— А до кого подібний я?

Пйотр Лєонтіновіч Разбєсов видмухав густу хмару тютюнового диму й, уклавши в нього руку, зробив нею заплутаний жест, стискаючи при цьому раз у раз пальці. Врешті він залишився з порожньою рукою й наполовину розігнаною сизою хмарою і з меланхолійною посмішкою під вусами.

Ковтнулося теплої горілки, відкашлялося.

— Значить, ви не будете мені нахваляти лютих, не скажете мені, що я маю батькові