Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

був поляк на прізвище Анджеєвський. Вєнєдікт Філіповіч посміхається, — ну, так, жодної несподіванки в тому, як історія пішла далі. Баранов наближається до японців без пострілів, Анджеєвський питає, що відбувається, Рожественський наказує йому тікати до Владивостока, а сам вивішує на «Бедовом» сиґнали про капітуляцію і прохання про допомогу важкопораненим, — что делает капітан Анджеєвський? Легковажить наказ, розвертається і лупить із усіх гармат у японцев. Віце-адмірала від нервів мало серцевий напад не добив. Ми капітулюємо, а той поляк атакує, — і японцы обох обстрілюють порівну. Cпитайте мене тепер, про що я тоді молився: чи щоб нас на дно відправили, чи щоб у полон живими й неушкодженими узяли? Що ж, відповім щиро, нехай мене батько прокляне, коли брешу: й про це, й про це.

— І Бог почув?

— Зрештою, я ж сиджу тут перед вами! Рожественський здався, ми потрапили до японського табору.

— А «Грозный», — запитав доктор Конєшин, — що з тим польським капітаном?

— Він благополучно привів корабель до Владивостока. Тільки трьом або чотирьом це вдалося, у тому числі й йому. Щоправда, капітан Анджеєвський отримав важкі поранення після фатального влучення у місток винищувача. — Насбольдт покрутив вино у келиху, опустивши погляд у червоний вир. — Що тут іще скажеш… бачите, панове: такими є війни Літа.

… А тепер ми воюватимемо по-іншому. Ніяких таємниць я не зраджу, бо це й пан Поченґло, й пан інженер самі добре знають, працюючи в Зимному Ніколаєвську, на що саме ідуть транспорти найкращого крижліза із Сибирьхожета й для чиїх замовлень першість? Я присягнув собі, що, наскільки це буде можливо і наскільки дозволять мої скромні таланти, зроблю усе, щоб стерти оту ганьбу, й тут не йдеться лише про поразку під Цусімою. Спершу я пильнував там для Адміралтейства за виробничими справами, — а тепер уже не лише в Країні Лютих, але й на морі Зиму слід перемогти. Багато що змінилося від року тисяча дев’ятсот п’ятого. Адже одразу після того англійці збудували перший дредноут — швидкість, маневровість, далекобійні гармати, усталені параметри, панцир. І всі стали їх копіювати, пристосовуючись до нових умов битв. Усі, тож Росія могла в кращому разі лише зрівняти шанси. Але після настання Зими, після відкриття тунґетиту й крижліза, ми маємо тут природну перевагу. Крижлізні дредноути щонайменше на десять вузлів швидші, ніж дредноути Літа. Їхній панцир, звісно, тонший і легший, але витримує удари найважчих набоїв. Гармати томської конструкції, на іркутських студінях, із жерлами, відлитими в Зимному Ніколаєвську, поціляють за межі досяжности найбільших корабельних гармат Літа. Тунґетитові бомби, якщо їх буде успішно випробувано на теперішніх маневрах, затоплять у бою найміцніші плавучі конструкції, тягнучи їх углиб мільйонотонним баластом льоду.

… Проте не артилерія, панцирі, технології, — не це змінить обличчя війни в Зимі. Его Императорское Величество дивиться у майбутнє, Адміралтейство планує на роки вперед, а Росія — Росія здатна перечекати цілі покоління, століття й більше, якщо треба. Крига суне Азією, люті розходяться, Зима тужавіє — поволі, в невимірному темпі, згідно з незнаними петербурзьким професорам законами, проте скільки б це часу не мало потривати, врешті хвиля досягне меж континенту, й Крига, — Дітмар Кляусовіч пригорнув до себе широким жестом білі краєвиди за вікном, — Крига зійде на моря. Я не кажу, що негайно замерзнуть океани, певно, нічого подібного не трапиться, — але якими ж іншими будуть морські битви під небом Зими! Ми стріляємо — й знаємо, у кого стріляємо. Як влучили — то влучили; ні — то ні. Ми пливемо туди й сюди, а не деінде. Накази такі й такі. Переможе той, хто повинен перемогти; програє той, хто мусить програти. Необов’язковість підпорядкується конечності, омана — істині. Чи це лише сибірські казки, лише байкальська леґенда? Ні! Є плани, є стратегії.

… Отаке то моє призначення, для цього я їду на Тихий океан, така моя професія і найперша мрія: війни крижано чисті, геометрично красиві, з математично неминучим перебігом. Коли ми цього навчимося, коли ми опануємо тактику Зими, що постане на шляху Імперії? Хто загрожуватиме Росії? Вона переможе, бо не зможе не перемогти.

І піднявши мовчазний тост, капітан Насбольдт хутко проковтнув залишок вина.

— Усі війни від початку світу мали такий вигляд, — зауважив із дещицею іронії прокурор Разбєсов. — Хаос, невизначеність і суміш брехні з правдою, — інших битв людина не вела.

— Мггм, а зв’язок, без зв’язку, як же без зв’язку? — позіхнув, прокинувшись, пан Поченґло. — Ще більша плутанина, я вважаю.

— Чому «без зв’язку»? — спиталося, поправляючи плед на колінах і відсуваючись від каміна, аж крісло притислося до крісла прокурора.

— Вєнєдікт Філіповіч не au courant, — посміхнувся симетричний доктор. — Може, Нікола Тесла вам пояснить. Чи пробували ви упіймати якусь передачу на тому апараті з салону? Під час мого першого візиту до Сибіру, коли ж це було, кільканадцять років тому, тільки тривали експерименти з дротовим і бездротовим телеграфом. Бездротовий ніколи добре не працював на Забайкаллі. А тепер навіть із кабелем клопіт. Але про радіо — забудьте.

— Вони кажуть, що це через Чорне Сяйво, — пробурмотав Пйотр Лєонтіновіч. — Що воно заважає. Але завжди той само шум у етері, Сяйво, не Сяйво. Із Благовєщенська пошта йде Транссибом і кінними кур’єрами, а кабелем — це на схід, до Ніколаєвська Амурського й Владивостока, адже в бік Краю Лютих тільки Нерчинськ у міру певний.

Смикнулося за вус.

— Тобто, чи я правильно розумію, е-е, це означає, що в Іркутську ні телефонів, ні телеграфу?..

— І ще ви, пане капітане, можете розчаруватися в самому плані, — продовжив дедалі веселіший доктор Конєшин, — коли вам жоден корабель у море не вийде, замкнутий у порту карантином на Білу Пошесть. Це ж бо ендемічне захворювання Зими, невідоме на теренах Літа. Навіть оті врятовані, — уявіть собі, пане капітане, як це командувати ескадрою кораблів, укомплектованих людьми, котрі залишилися під владою різних нервових маній, повторюваних примх, нав’язливих рухів і мови?

— Пан Доктор їх вилікує, — бовкнув у відповідь Дітмар Клаусовіч.

— Ха! В тому то й питання! — Відклеївши цигарку від нижньої губи, Конєшин підвісив між бакенбардами на висоті уст вказівний палець, рівний, мов ніж. — Чи слід лікувати від Зими? Чи радше слід лікувати від Літа? Усе те, що вороги Криги вважають злом і збоченням…

— Наступний приятель Криги, — пирхнув собі у вуса прокурор, струшуючи попіл із недопалка до запропонованої стюардом керамічної попільнички.

Вийнялося цигарницю.

— Ви знайомі з доктором Конєшиним? — спиталося напівпошепки.

— Ні, а мав би?

— Він оце щойно згадував, що вже мешкав у Сибіру. Це його, мгм, захоплення Зимою… —