Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Здається, він поїхав услід за кузинами Марією та Геленою, — промовила Адель де Монтальбан. — Точно! Саме так і було.

— Отакої! — похитав головою Ернан. Він, звісно, не став говорити, що сам наказав провідникові негайно зникнути, тицьнувши йому в руку для більшої переконливості пару срібних монет. — Що ж нам робити? Адже без пана віконта ми запросто заблукаємо в цьому лісі.

— Кузене, — звернулася ґрафиня до Рікарда, який, похнюпившись, сидів на коні і думав про щось своє. — Невже ви кинете нас напризволяще?

— Ні, чому ж, — похмуро озвався він. — Я проведу вас до замку.

— Ну-у! — розчаровано протягла Адель.

— А там покажу стежину, що веде до садиби.

— І ми потрапимо туди якраз до заходу сонця, — констатував Ернан.

— А тоді вже похолодає, і я не зможу скупатися в струмку, — додала Адель. — Будь ласка, Рікарде, не впирайтеся. Прошу вас. Дуже вас прошу, — останні слова вона проворкувала і сліпуче всміхнулася йому. — Чому ви такий похмурий, кузене? Перестаньте, врешті, супитися.

— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, простежити, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки мов у воду опущений?

— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас від похмілля.

На згадку про вино Рікард увесь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.

— Я вчора добряче напився…

— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд… Та вам конче необхідно випити!

Рікард видимо завагався.

— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але…

— Але що?

— Випити можна і в замку. Я… я мушу повертатися.

— Просто зараз?

— Ну… Ні, трохи згодом. До ночі.

— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?

— Ну… Загалом, так… У певному сенсі…

— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко… Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?

— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене… дуже паскудний настрій.

— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.

— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.

А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то…

Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи ні на крок. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.

Приблизно в той самий час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили за дві сотні кроків попереду охайний двоповерховий будинок серед просторого двору, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.

— Ого! — здивовано вигукнув Симон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі відгатив! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.

— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не було до кінця розбудовано Кастель-Бланко, цей особняк слугував за мисливську резиденцію Рікардові Наварському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, він не має ні дружини, ні дітей. Сам родом з Франції…

— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?

— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував Марґариті на її десятиріччя.

— Зрозуміло…

— І лісник живе сам-один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?

— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже сердити Марґариту.

Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.

„Хто б міг подумати,“ — скрушно міркував він, — „що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні… Втім, шляхи Сатани також…“

У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй усе, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок…

Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.

— Ті люди вже тут, монсеньйоре, — повідомив він, шанобливим уклоном привітавши прибулих.

— Які люди? — здивовано запитала Адель.

— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не втаємничена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?

— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою. — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.

Адель зойкнула.

— Злочинець? Боже ж мій!… Віконте, допоможіть