Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Філіпе… що… о-ох!… Що ти робиш?… Припини…

— Але ж тобі це подобається. Тобі це приємно, правда? Тобі дуже приємно, так? Ну, признайся!

Замість відповіді Бланка застогнала і поточилася, втрачаючи рівновагу.

Філіп швидко встав з колін. Обхопивши однією рукою її талію, він притиснув Бланку до себе і провів долонею по її шовковистому каштановому волоссю.

— Ти така чудова, любонько! Ти вся чудова — з ніг до голови. І я люблю тебе всю. Всю, всю, всю!…

Бланка ще міцніше пригорнулася до Філіпа і підняла до нього лице. Її вуста мимохіть потяглися до його вуст.

— Зараз я збожеволію, — у відчаї прошептала вона. — Ти мене зваблюєш…

Філіп легенько торкнувся язиком її губ, потім поцілував її носик.

— Признайся, любонько, ти кохаєш мене? Скажи, що хочеш мене.

Бланка закинула голову і спрямувала свій погляд угору.

— Так! — закричала вона, ніби волаючи до небес. — Так, чудовиську, я хочу тебе! Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе хочу!

Філіп весь просяяв.

— Бланко, ти надзвичайна дівчина! — захоплено повідомив він і повалив її на траву.

— Філіпе! — пролопотіла вона, звиваючись. — Що ти робиш?…

— Як це що? — здивувався Філіп. — Я роблю саме те, що ти хочеш. — Він сповз до її ніг і став цілувати їх. — Ой!… Що це з тобою? — Філіп підвів голову і спантеличено поглянув на неї. — Ти трохи не розбила мені носа.

Бланка сіла на траву і обсмикнула спідниці.

— Ти, звісно, пробач, Філіп, але так нічого не вийде, — рішуче заявила вона. — Тут не місце для… для цього.

— Але чому?

— Нас можуть побачити.

— Хто? Пташки?

— Ні, люди. Ця стежина веде до садиби лісника. А раптом хтось тут їхатиме, коли… коли ми…

— А то біда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять мені… і тобі також.

Бланка зітхнула:

— Який ти безсоромний, Філіпе!

— Такий вже я є, — погодився він і нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.

— Ні, — сказала Бланка, відсовуючись від нього. — Тільки не тут.

— А де?

— В замку.

— В замку? Ти мене вбиваєш, рідненька! Поки ми доберемося до замку, я помру від нетерпіння, і моя смерть буде на твоїй совісті. Їдьмо ліпше до садиби лісника. Сподіваюся, там знайдеться місце і для нас…

— Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. І це якщо не баритися…

— От бачиш!

— Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпізніше за чверть години ми вже будемо на місці.

— А ти не заблукаєш?

— Про це не турбуйся. Я добре пам’ятаю цю стежину ще з минулих відвідин Кастель-Бланко, вона веде прямо до замку.

— А ти не передумаєш?

— Про це також не турбуйся. — Бланка підсунулася до Філіпа і поклала голову йому на плече. — Тепер вже я тебе не відпущу. Тепер нарікай на себе, любий, так просто ти мене не позбудешся. Надто довго я чекала на цей день…

Весь шлях до замку вони подолали майже без розмов. Дорóгою Бланка знай змахувала з вій сльози. Філіп удавав, що не помічає цього, не наважуючись спитати в неї, чому вона плаче.

Присутність поруч з Рікардом Іверо його сестри Гелени Ернан урахував заздалегідь і мав намір позбутися її за допомогою Ґастона д’Альбре, а от Марія Араґонська й Адель де Монтальбан ніяк не узгоджувалися з його планами. Проте не можна сказати, що ця обставина дуже засмутила Шатоф’єра. Він лише передбачав певні ускладнення в зв’язку з необхідністю звільнитися від цих двох дам і вже встиг продумати кілька варіантів своїх подальших дій.

Однак усі побоювання Ернана виявилися марними, і ніяких додаткових заходів вживати йому не довелося. Щойно він разом із Симоном приєднався до товариства, Марія Араґонська, обурено пирхнувши, демонстративно від’їхала від гурту.

— Що сталося, кузино? — спитала в неї Гелена, притримуючи коня. — Ви залишаєте нас?

— Так, — відповіла Марія й кинула на Симона презирливий погляд.

— Чому?

— Я вже втомилася. І взагалі, дарма я вибралася на цю прогулянку. Нудно, нецікаво… Повернуся краще до чоловіка.

Бачачи, що рішення Марії остаточне, Гелена під’їхала до неї.

— Що ж, гаразд. Я, зізнатися, теж не в захваті від прогулянки й охоче повернуся в замок… Адель, — звернулася вона до молоденької ґрафині де Монтальбан, — ви з нами?

Ґрафиня крадькома зиркнула на Симона, трохи зашарілася й заперечно похитала головою.

Гелена розсміялася.

— Ну, як хочете, дорогенька, як хочете. Воля ваша. — Вона приострожила коня. — До побачення, панове. Нагляньте за моїм братом, добре? Йому треба гарненько розвіятися після вчорашнього.

— Неодмінно, пані, — пообіцяв їй Ернан. — Ми всі наглядатимемо за ним.

Марія Араґонська, не зронивши ні слова, хльоснула батогом по крупу свого коня і поїхала вслід за Геленою.

Коли обидві дівчини зникли за деревами, Ґастон спантеличено запитав у Симона:

— Признайся, хлопче, чим ти так накапостив пані Марії, що вона сахається від тебе, мов чорт від ладану?

— Нічого я їй не зробив, — розгублено відповів Біґор, почервонівши, як варений рак. — Анічогісінько.

— Він лише спробував позалицятися до неї, — пояснив Ернан. — Гм… Про подробиці я делікатно промовчу.

Д’Альбре пхикнув і стенув плечима.

— І що він у ній знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помітні, та й лицем не дуже вдалася. Важко повірити, що Ізабела Юлія — її рідна сестра.