Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.

— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тибальд приострожив коня. — У моїй мисливській колекції вдосталь оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.

Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тибальдом.

— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Повернімося краще до нашої закоханої парочки, до Бланки та Красунчика.

— Пані! — обурено мовив Тибальд. — Облиште нарешті…

— Е ні, ґрафе, це ви облиште, — урвала його Марґарита. — Облиште корчити з себе святенника. Лицемір нещасний! Можна подумати, я не читала ваших „Історій старої звідниці“, в яких ви безсовісно переспівуєте новели Бокаччо.

Тибальд почервонів.

— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — Кожен має свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…

— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?

— Ну… власне, так.

— То чому б вам не переписати ці історії з урахуванням накопиченого досвіду. І додати до них новелу про Красунчика з Бланкою — якщо хочете, її ми напишемо разом.

Тибальд пильно поглянув на неї:

— Ви це серйозно?

— Цілком.

— Ну, в такому разі в нас вийде не новела, а поема.

— Тим краще. І якою ж мовою її писатимемо — ґалльською чи французькою? Але попереджаю: французьку я знаю кепсько.

Тибальд гмикнув:

— А хіба є взагалі така мова?

— А хіба ні? — здивувалася Марґарита.

— Певна річ, що немає. Та мова, яку ви називаєте французькою, насправді франсійська — нею розмовляє Іль-де-Франс, Турень та Блуа; а моя рідна — шампанська. В різних областях Франції, якщо Францією вважати також і Бретань, Нормандію, Фландрію, Лотарінґію та Бурґундію, розмовляють кількома різними мовами — анжуйською, пуатвінською, бурґундською, бретонською, пікадійською, нормандською, валлонською, лотарінжською, фламандською…

— Ой! — з удаваним переляком вигукнула Марґарита. — Досить, припиніть! У мене вже голова паморочиться. Боюся, ви мене хибно зрозуміли, ґрафе. Кажучи про французьку, я мала на увазі мову знаті, духовенства, зрештою, просто освічених людей.

— Цебто франсійську?

— Так.

Тибальд знову гмикнув.

— Як не прикро про це говорити, але франсійська явно не дотягує до рівня загальнофранцузької мови.

— А яка з перерахованих вами дотягує?

— Ніяка.

— Оце так-так! — похитала головою Марґарита. — І що ж з вами, бідолашними французами, буде?

— Зрозуміло що. Рано чи пізно всі французи стануть ґаллами.

Марґарита здивовано підвела брови.

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж“?

— Бо так само вважає Красунчик. На його думку, Франція та Ґаллія мають бути і неодмінно стануть єдиною державою — як це було колись у давнину.

Тибальд кивнув:

— Цілком і повністю згоден з ним. І не так важливо, як називатиметься ця об’єднана держава — Великою Францією чи Великою Ґаллією, хто виграє об’єднувальні змагання — Париж чи Тулуза… хоч я гадаю, що Париж програє. Ґаллам дуже пощастило, що понад триста років у новий час вони перебували під владою Риму.

— Пощастило, кажете?

— Як це не парадоксально, але факт. Не кажучи вже про позитивний культурний вплив Італії, жорстка, централізована влада римської корони примусила ґаллів згуртуватися в боротьбі проти чужоземного панування. За три з половиною сторіччя перебування в складі Римської Імперії вони стали єдиним народом навіть у більшій мірі, ніж самі італійці. Вся ґалльська знать розмовляє однією мовою — ланґедокською чи, якщо хочете, ґалльською, а відмінності між діалектами простолюду далеко не такі значні, як у Франції. Єдино, чого бракує Ґаллії для її успішної експансії на північ, це сильної королівської влади.

— Така незабаром з’явиться, — із зітханням відповіла Марґарита. — Гаразд, облишимо це. Повернімося до наших баранів, то пак до Бланки та Красунчика. І до нашої поеми про них. Ви, до речі, не передумали?

— Якщо ви наполягаєте…

— Я лише пропоную вам свою допомогу, — уточнила принцеса. — У вас багатий чоловічий досвід, у мене — жіночий. Отже, ми будемо писати нашу поему ґалльською мовою…

— Краще латиною.

— Латиною? Але тоді в нас вийде радше науковий трактат, а не поема. „De amoris natura et de amore in natura.“[44] Як вам таке?

Замість відповіді Тибальд різко зупинив свого коня.

— Що з вами? — здивовано спитала Марґарита, також зупинившись.

— Неправильно.

— Що?

— Назва.

— Вам не подобається?

— У загальних рисах подобається. Але її слід уточнити: „De Margaritae amoris natura et de eicum amore in natura.“[45]

— Як це розуміти, ґрафе?!

— А отак! — Тибальд спішився, підійшов до Марґарити і простягнув їй руку. — Дозвольте я допоможу вам зійти з коня.

— Навіщо?

— Щоб негайно взятися до роботи над трактатом. Заодно перевіримо — можливо, і у вас негаразд з панчохами.

— Ага! Отже, ви набиваєтеся?

— А як набиваюсь, то що?

Марґарита весело пирхнула і зграбно зіскочила з сідла прямісінько в Тибальдові обійми. Їхні губи зімкнулися в палкому поцілунку.

— А ти добре цілуєшся, — сказала вона, перевівши дихання.

— Ви теж, — поділився своїм враженням Тибальд.

— Припини викати! — враз посуворішала Марґарита. — Ось за що я не люблю французів — вони навіть у ліжку кажуть мені