Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Навіщо?

— Щоб вони знайшли собі наречених.

— Невже він думав, що коли принци бебехнуть стрілами в небо, то звідти їм зваляться наречені?

— Аж ніяк. Королівська воля була така: нехай кожен принц пустить навмання стрілу, і дівчина красна, що підбере її, стане його дружиною.

— Треба ж такий король був! — прокоментувала Марґарита. — І звали його, либонь, Якийсь-там Йолоп. Сини, дізнавшись про його рішення, напевно, подуріли від щастя… Ха! А коли стрілу підбере не дівчина красна, а якийсь чолов’яга дебелий?

Тибальд зітхнув.

— Жодну із стріл чоловік не підібрав. Старшому синові дісталася ґрафівна, середульшому — купецька дочка, а найменшому — жаба.

— Тьху! Так я і знала, що нічого путнього з цієї королівської витівки не вийде. Треба сказати, королю ще дуже пощастило, адже всі три стріли могли потрапити до жаб, кіз або овець… І що ж робив той третій, Жоанчик?

— Батько примусив його одружитися з жабою.

— Пречиста Діва Памплонська! Яке самодурство, яка витончена жорстокість! Мало того, що він Бовдур, то йому ще й жабу за жінку підсунули.

— Словом, обвінчались вони… — з останніх сил повів далі Тибальд.

— Хто?

— Жоанчик з жабою.

— Побий мене грім! Як міг грецький патріарх допустити таке святотатство?

Тибальд голосно застогнав:

— Господи Ісусе! Я цього не витримаю!

— Чого?

— Твоїх дурних коментарів.

— Але ж і казка дурна. Я ніяк не збагну, в чому її сенс.

— Та в тому, що принцеса виявилася сущою жабою… То пак, жаба виявилася найсправжнісінькою принцесою.

— На що ти натякаєш? — грізно запитала Марґарита.

— Ні на що! Ні на що я не натякаю! — закричав Тибальд і перекинув її навзнак. — Просто жаба, з якою одружився Бовдур, була зовсім не жабою, а зачарованою красунею-принцесою. У кінці казки Жоанчик звільнив її від лихих чарів, і зажили вони щасливо, стали народжувати дітей…

— До чого ти все це ведеш?

Тибальд жадібно поцілував Марґариту в губи.

— А до того, що я не Бовдур. Я не виходив у чисте поле і не пускав стрілу навмання. Але я врятував від розбійників пришелепуватого Ґотьє і дав йому арбалета, з якого він згодом вистрілив просто у вікно королівського кабінету, чим перешкодив своєму батькові віддати тебе заміж — подейкують, що за Красунчика. Філіп Аквітанський, звісно, не лихий чаклун, та мені все одно, лихий він чи добрий, це неістотно. Головне, що я, саме я, опосередковано через Ґотьє, врятував тебе від цього шлюбу.

— Звільнив від лихи чарів, — задумливо додала Марґарита і раптом здригнулася всім тілом. — Боже милостивий! Боже… Як мені тоді пощастило! — Вона ривком притислася до Тибальда. — Яке щастя, що я не вийшла за Красунчика!… І все ти, ти! По суті, це ти врятував мене від нього.

— Ти дуже боїшся його? — запитав Тибальд, украй вражений її запалом. — Чому?

— Він страшна людина… Ні, взагалі він гарна людина — та лише як друг. А якби я стала його дружиною… Бр!… Краще забудьмо про нього.

— Гаразд, забудьмо. Продовжимо розмову про нас.

— А нам немає про що розмовляти, Тибальде, — сумно промовила Марґарита. — Я вже все вирішила.

Тибальдове серце тьохнуло. З тремтінням у голосі він запитав:

— І який буде твій вирок?

— Твоя дурна казка переконала мене. Я скорюся своїй долі.

— Цебто…

— Незабаром ми одружимося. Сподіваюся, ти готовий до весілля?

Тибальд випустив Марґариту з обіймів і знесилено поклав голову на подушку поруч з її головою.

— Ти серйозно, люба?

— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.

Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тибальд промовив:

— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.

— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно… Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові…

Тибальд підвівся і міцно схопив її за плечі.

— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб… і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з надлишком. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.

— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б… Скажи мені, Тибальде, та твоя „Пісня про Марґариту“…

— Так?

— Вона така гарна, така чарівна… Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?

Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.

— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї…

Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Знанацька по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитись йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях та глибока, спокійна радість. Ні, це йому не наснилося!

Поруч у ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахла запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.

„Геть виснажилася, бідолаха,“ — ніжно всміхнувся Філіп. — „Люба, рідна, кохана…“

Їхня перша