Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Вийшовши з мильні, Філіп виявив, що двері спальні трохи прочинені і звідти чується жваве базікання. Він миттю обгорнув рушник навколо стегон, навшпиньки підкрався до дверей і прислухався. У спальні розмовляли двоє дівчат. Переважно говорила гостя, але торохтіла вона так швидко і з таким запалом, що Філіп геть нічого не розібрав, за винятком того, що розмова між ними велася кастильською і предметом обговорення був він сам.

На якусь мить, після Бланчиного „так“, мовленого в явному збентеженні, за дверима запала тиша, яка потім вибухнула дзвінким, життєрадісним і дуже заразливим сміхом Гелени Іверо.

— Ах ти ж мала пустунко!… Ні, подумати тільки! Ти… ти…

Філіп тактовно постукав в двері, на додаток голосно прокашлявся і ввійшов до спальні.

— Добрий вечір, принцеси. Як справи?

Дівчата сиділи обійнявшись на краю ліжка. Гелена була одягнена у вечірню сукню темно-синього кольору, Бланка — в рожевий мереживний халат. Перед ними стояв невисокий столик, рясно заставлений усілякими наїдками та напоями.

— Рада вас бачити, кузене, — з приязною усмішкою промовила ґрафівна. — Особливо в такому вигляді. І між іншим, ваше звернення „принцеси“ в даній ситуації недоречне.

— Справді? — сказав Філіп, сівши на ослінчик навпроти Бланки з Геленою і беручись до їжі. — А як же мені належить звертатися?

— Як чоловікові, що ввійшов до спальні дами з одним лише рушником на стегнах. Приблизно так: „Добривечір, кузино. Який сюрприз, що ви тут!“ — це до мене. А потім: „Бланко, сонечко, як ся маєш? Сподіваюся, з тобою все гаразд? Як спалося? Кузина не заперечуватиме, якщо я зараз же тебе поцілую?“

Філіп розсміявся. Він щиро симпатизував Гелені і не втомлювався захоплюватись її невичерпним життєлюбством. Він від усієї душі сподівався, що ця жага до життя допоможе їй гідно прийняти жорстокий удар долі, що звалиться на неї вже завтра, коли стане відомо, що її єдиний брат, людина, яку вона любить швидше як чоловіка, ніж як брата, виявився божевільним злочинцем.

— Боюся, нас розкусили, Бланко, — промовив Філіп, усе ще сміючись, але в сміхові його бринів смуток, навіяний згадкою про Рікарда. — Мушу покаятися, кузино: недавно ми вчинили гріх перелюбства. Нехай простить нас Господь! — І він лицемірно закотив догори очі.

— Отож-то я й чула, як ви пхикали в мильні. Мабуть, вимолювали у Всевишнього прощення. — Гелена хитро всміхнулася. — А Бланка, за відсутності падре Естебана, сповідувалася мені.

— Га? — Філіп запитливо поглянув на Бланку. — Сповідувалася?

— Ну, не зовсім сповідувалася, — трохи збентежено відповіла вона. — Просто я розповідала кузині про…

— Про все, що було між вами, — підхопила Гелена. — Починаючи з того моменту, як підступна Марґарита залишила вас сам на сам з підв’язками.

Філіп мало не вдавився шматком м’яса, насилу проковтнув його і закашлявся.

— Ви шоковані, кузене? — спиталася ґрафівна. — Чому?

— Ну… Правду кажучи, я не чекав, що Бланка буде така відверта з вами.

— А проте, зі мною вона відверта. Лише зі мною, і лише віч-на-віч.

— Гелена моя найкраща подруга, — вставила Бланка. — Вона в усьому розуміє мене, а я — її.

— А як же Марґарита?

— Марґариту я теж люблю, але… Ми з нею надто різні.

— Саме так, — сказала Гелена. — Часто-густо Марґарита хибно розуміє її, бо дивиться на життя зовсім інакше. Природно, це не сприяє відвертості — тим більше з боку такої сором’язливої особи, як наша Бланка.

— Ну, а ви, кузино? Особисто я не ризикну назвати вас сором’язливою. Скромною, порядною — так. Але не сором’язливою.

Гелена вдячно всміхнулася.

— Ви безбожно лестите мені, кузене; це про скромність. А що стосується нас з Бланкою, то, попри всю нашу несхожість, ми чудово ладнаємо. Вона розуміє мене, я розумію її, і в певному сенсі я знаю про неї більше, ніж вона — сама про себе.

— Та невже? — здивувалася Бланка.

— Авжеж! Не даремно кажуть, що часом на віддалі видніше. Свіжий погляд на речі помічає те, на що ті, хто зжився з ними, не звертають уваги внаслідок багаторічної звички. Наприклад, ще до вашого приїзду, кузене, у мене не було жодних сумнівів, що ви з Бланкою… — Гелена глузливо покосилася на неї. — Інакше кажучи, я передбачала це і знала, що рано чи пізно…

— Припини, кузино! — ображено вигукнула Бланка.

— Е, ні, любонько, — лагідно заперечив Філіп. — Це дуже цікаво. І я не бачу причин соромитися, якщо ви з Геленою справді такі близькі подруги. Прошу вас, кузино, продовжуйте.

— А тут, власне, й продовжувати нічого. Тільки й те, що одного разу Бланка сама призналася мені, що вона без тями закохана в вас і прагне… е-е… зійтися з вами ближче.

— Я цього не казала! — запротестувати Бланка.

— Такими словами, ні, — погодилася Гелена. — Але пригадай, дорогенька, що ти розповідала про себе й кузена Філіпа тієї ночі, коли ми закохалися одна в одну.

Вдруге за останні кілька хвилин Філіп мало не подавився — тепер вже яблуком.

— Га?!! — приголомшено промовив він, витріщивши очі. — Я щось не недочув?

— І знову ви шоковані! — весело розсміялася ґрафівна. — Ні, ні, це зовсім не те, про що ви подумали. Аж ніяк! Просто одного разу нам з Бланкою обом не спалося, от ми й пробазікали всеньку ніч до самого рання, ділячись своїми секретами… Отоді ми, власне, й здружилися по-справжньому. А Марґарита нафантазувала собі казна-що. Мовляв, ми враз спалахнули одна до одної найніжнішим коханням — так це й причепилося до язика. Насправді ж Марґарита просто ревнує Бланку і знай доймає нас: „Як вам не соромно, кузини! Стидовисько яке!“ І інше в тому ж дусі… — Гелена обурено пирхнула. — Хто б це казав! Сама вона, коли в неї немає хлопців, тягне до себе в ліжко фрейлін, а чого тільки варті