Замах на Селену - Олександр Бугай

— У мене для вас місця вистачить, — каже Василь, — не турбуйтеся. Щодо архітектора, то я його вже шукав. Ніяких слідів. Багато води спливло. А вашу гробницю ми з Яриною обстежили.

— Ну і що?

— Виявили в ній дещо незвичайне.

— Не така, як в людей, — підтверджує дід.

— Вона збудована по типу єгипетських пірамід, — роз’яснює Василь. — В ній труна знаходиться в такому перехресті геометричних ліній, де все набуває дивовижної стабільності. Про це вже писалося в пресі. — Василь подумав: «Чи зрозуміє мене старий?».

— Зрозумію. А чого ж? — відповідає Григорій, — говори, говори, я після тієї клятої піраміди уже й думки ваші став чути.

Василь продовжує;

— В місці кам’яного ложа час зовсім зупиняється.

— Отже, — перепиняє дід, — не дивно, що я стільки проспав і не вмер. Міг би й досі спати, та ви мене розбудили і я маю право на вас подати скаргу, — це Григорій говорить жартома. — І все ж я не маю бажання знову туди повертатися, бо…

— Що — бо? — вихопилося у Василя.

Він здогадується, що дід в гробниці не лише навчився читати думки.

— Дідусю, — втрутилася Ярина, — вам, певно, за ті роки спання багато чого наснилося?

— Не снилося, а власною персоною літав по світах! І все у далекому минулому. Де тільки не побував, навіть всесвітній потоп бачив.

— І як виглядав той потоп? — це — Ярина.

— Спочатку стався велетенський вибух. Це на острові, що посеред океану. Вибух підняв хвилю метрів на сто висотою, вона й покотилася по землях, знищуючи все на своєму шляху. Я спостерігав, як вода затоплювала не лише низини та рівнини, а й вибиралася на гори, волочучи за собою все живе і неживе. Землею тоді так колихало, небо падало і знову піднімалося, вирували смерчі, гуркотіли громи, блискавки розтинали навпіл потемнілий день. Коли ж, нарешті, та хвиля уляглася, на землі залишилася пустка. А той величезний острів, на якому стався вибух, зовсім зник під водою океану.

— Здається, це було в 11 542 році до нашої ери, — пояснює Василь. — Платон писав про загибель Атлантиди, та не вказав, коли то було. І тільки зовсім недавно науковці встановили цю дату.

— Я не знаю дати, але бачив вибух і загибель великого острова.

— Виходить, Атлантида загинула в результаті вибуху? Яка ж його причина? — запитує Ярина.

— Цього сказати наразі не можу.

— Ви говорили, що не хочете більше іти до гробниці, бо…

— Що — бо? — допитується Василь.

— Бо має бути знову катастрофа, подібна до тієї, яку я відвідав під час сну.

— Боїтеся, що гробницю затопить і не встигнете вискочити? — весело кидає юнак, бо не вірить у дідове пророцтво.

— Коли ж вона станеться, та нова катастрофа? — питає Ярина.

— Щоб сказати точно, мені потрібно мати кам’яну плиту із древнім написом етруською мовою.

— Чому саме етруською? — дивується дідовою забаганкою Василь.

— Етруски, як я дізнався під час мандрів по світах, були сучасниками тієї країни, що загинула під час потопу.

— Етруська держава існувала на Апеннінах, — роз’яснює дідові Василь, — її знищили римляни, але то вже було набагато пізніше від потопу. Що вони могли знати?

— Виходить, що знали. Із напису на плиті я дещо прочитав би про ті часи і про наше майбутнє.

— Ви знаєте їхню мову? — питає недовірливо Ярина.

Те, що старий балакає про потоп, то за такої довгої сплячки може наснитися всяке. Але прочитати на плиті етруський напис, якого досі науковці не можуть розгадати, це вже із жанру фантастики. Певно, дід в такий спосіб захотів привернути до себе увагу. Як не як, а сенсація про щасливе пробудження після десятилітнього спання хоч кого зробила б героєм.

— Я не знаю етруської мови та й не обов’язково її знати, — роз’яснює дід, — після тієї сплячки я набув здатності по фотографіях чи художніх портретах визначати долю людини, а по напису на древньому камені можу сказати про долю планети.

— Ви упевнені, що етруски знали майбутнє? — питає Ярина.

— Вони були зв’язані з космосом, як і їхні родичі на тій землі, що загинула під час потопу.

— Родичі знали своє майбутнє і допустили до катастрофи, яка їх і знищила? — закидає Василь.

— А таки допустили! — продовжує замислено дід. — В людській натурі криється одна досить небезпечна риса. Коли, щось вдається, ми не хочемо вчасно зупинитися, щоб не переборщити. А природа не терпить надмірностей. Вона стежить за рівновагою, і того, хто від неї відхиляється, суворо карає.

— Навіть всесвітнім потопом? — недовірливо кидає Ярина.

— Навіть так. За гріхи, як сказано у Святому письмі, люди уже один раз були покарані.

— Значить, і ми уже дозріли для нового потопу? — збиткується Василь.

— Не потопу, а катастрофи, — зауважує дід.

— І ви про неї зможете розповісти, коли побачите етруський камінь? — з цікавістю і з деякою тривогою заглядає в очі дідові Ярина.