Замах на Селену - Олександр Бугай

— Ех! Літа, літа! — вимовив вголос і на хвильку приліг в кам’яну труну.

Блаженний сон примусив закрити очі.

У гробницю зайшли двоє: юнак і дівчина. Він археолог, вона — архітектор. Ініціатором проникнення в середину гробниці була Ярина, закохана в усе, що мало причетність до архітектурного мистецтва. Її вже давненько приваблює оригінальна усипальниця якогось багатого мешканця міста. Дивно, що на потемнілому від часу граніті не написано жодного слова окрім чотиризначного числа. Певно, це дата смерті покійника. А, може, рік зведення будови?

Хотілось обстежити цю незвичайну гробницю. Адже подібної досі ніде не зустрічала. На відвідувачів війнуло не гробовою цвіллю чи застійною сирістю підземелля, як очікувалось, а на диво, свіжим, ледь вловимим запахом літнього степу. Таке враження, паче тут недавно хтось побував. Навіть лампадка в бронзовому обрамленні — це і знизу видко — була наповнена золотавою оливою. Спершу кинувся в очі настінний живопис.

— Василю! Об’ємні зображення! — здивовано вигукнула дівчина. — Та це ж голографія! А світло? Довкола картини небесне світло!

— Дійсно, ефект голограми, — промовив також захоплено колега, — і світло ллється начебто десь із середини: Яке ж його джерело?

Перше, що вразило гостей незвичайністю, це картина, на якій Ісус Христос несе тяжкий хрест на Голгофу. Подія зображена на повний людський зріст і наче не на стіні, а в просторі. Величезний хрест, неймовірні зусилля, щоб втримати його на плечах, викликають настирне бажання підійти ближче і чимось допомогти Синові Господньому, відвернути насильство, якому немає виправдання.

І чим довше вони споглядали цю картину, тим дрібнішими і невічними відчували себе перед величчю страдальця, який взяв ця себе спокуту за всі наші земні гріхи. А на протилежній стіні побачили пекло. Воно тут не таке, як його інколи малюють художники в церквах. Тут у непроглядному мороці видні тільки людські очі. Точніше, й не очі, а погляди, в яких стільки страждань, стільки невимовного душевного болю і благання пощади, що хочеться зірватися і втікати світ за очі, аби не бачити грішників, яким уже нічим не допоможеш.

Ярина, схилившись на плече Василя, ледь чутно промовила:

— Після цієї зустрічі хочеться прощати всім своїм кривдникам, — помовчала і додала: — Все одно вони своє одержать.

А Василь продовжив:

— Сказано ж у Святому письмі: «І воздасться кожному по ділах його». Мабуть, справедливо сказано.

Молоді люди продовжували оглядати високомистецькі зображення, як раптом мрець, напівпідвівшись, промовив хриплим голосом:

— Вибачте, що задрімав. Лив дощ, то я на хвильку приліг. Яка там погода?

Ярина зблідла і вхопилася за Василеву руку. Той міцно її стис і збляклим від несподіванки голосом відповів:

— Погода спекотна, — далі не знав, що й казати.

Випадок незвичайний. Мрець прокинувся. А, може, це якийсь зайда? Тоді де ж покійник?

— То ви кажете, що заховалися від грози? Але в небі жодної хмаринки. І сонце з самого рання палить, як несамовите, — намагаючись бути спокійним, каже Василь.

— Ось тобі й маєш! Виходить, уже й день? — Григорій збирається стати на сходинку, та відчувши страшенну кволість, не зміг навіть добре сісти.

Василь кинувся допомогти. Вхопив довгого і сухого, як тичина, діда на руки і опустився з ним вниз, не відчуваючи навіть, що несе якийсь тягар. «Скільки ж він тут лежить, що так висох?» — подумав хлопець.

А той, наче почув, і відповідає:

— Довго лежав чи не довго, тільки ще вчора був нормальним чоловіком, а це, бач, за одну ніч став зовсім нікудишнім. Чого б то так?

І Ярина оціпеніло мовчить, а Василь міркує: «Щось треба робити. У старого, певно, немає домівки, тому й забрався у гробницю. Але ж і вчора, і позавчора ніякої грози не було!».

— А чому ти вважаєш, що я не маю домівки? — питає дід.

«Читає думки», — майнуло у Василя, а дід продовжує:

— І скільки, по-твоєму, я тут спав?

— Згідно з датою, що висічена над входом, таки довгенько, — напівжартома відповідає Василь, — залежить від того, коли ви тут поселилися.

— Тоді ж і поселився, як там написано, — досить-таки серйозно стверджує дід.

— Не може бути! — вигукує Ярина.

В неї страх уже пройшов.

— Якщо так, то ви тут пролежали десять років! Це неправда!

— Правда чи неправда, мені і самому не віриться, — Григорій обвів поглядом гробницю. — Дивина та й годі. Треба спитати отого архітектора, що це чудо звів. Пригадую його слова: «І будеш в ній спочивати до самого страшного суду». Добре, що хоч ви розбудили, а то дійсно спав би до другого пришестя.

В лікарні Григорій швидко набрався сил. Йому і самому дивно, що проспав десять літ, а ні на риску не постарів. Виходить, архітектор знав; що робить, коли збудував гробницю, не підвладну часові. Але ж як бути далі? Де голову тепер прихилити?

Коли виписували з лікарні, питає Василя, який прийшов з Яриною:

— Куди ж тепер? Хіба знову у гробницю? — У його очах заблищали іскорки