Замах на Селену - Олександр Бугай

І ось одного недільного ясного дня до мене прийшла незвичайна думка:

— Давай підемо до церкви, — кажу їй зненацька.

Вона здивовано кліпає очима.

— Ти повернувся і мені більше нічого не потрібно. Але, якщо треба, то ходімо. Тільки для чого?

Я й кажу:

— З давніх-давен церкви будувалися в таких місцях, де космічна енергія з’єднується із земною. Віруючі, які відвідують хра ми, переймають цю енергію на себе. І чим глибша віра, тим благодатніша дія цієї енергії. Відступають хвороби, меркне затаєне в душах зло, люди стають добрими і милосердними. Ця енергія називається Божою благодаттю.

— Але ж треба дуже вірити! — вирвалося із її вуст.

— Так, треба вірити! — повторюю твердо.

До церкви ми ішли мовчки. Не знаю, що думала вона, а я очікував чуда.

Коли ми зайшли в храм, я став так, шоб бачити обличчя подруги. Ось вона опускається на коліна. В руках блимає свічка, мерехтливе світло осяю є великі зволожені очі. Вуста шепочуть молитву. І раптом з верхніх віконець церковної бані бризнули сонячні промені. Вони впали золотим снопом на схилену голівку моєї нещасно; людини. День був ясний і нічого незвичайнного не було в цьому явищі.

І все ж я подумав: певно, ось це і є те джерело благодатної космічної сили, яку посилає Творець Всесвіту на грішну Землю.

Мені зробилося на душі легко і радісно.

Після церкви вона мені сказала:

— Відтепер, якщо б ти мене і залишив, мені вже не страшно бути одинокою. Тепер я знаю, в чому моє спасіння…

Додому ми бігли, взявшись за руки. Ми відчували себе дітьми, які одержали батьківське благословення. А ще ми шкодува ли, що люди не відають про воскресіння, яке сталося сьогодні в храмі.

З того дня моя дружина постійно відвідує церкву…

Перед вікнами вагону замерехтіли будинки станції, де я мав виходити.

Григорій в поминальний понеділок зайшов на цвинтар. Людей багато. У кожного тут хтось похований, якщо не з родини, то друг чи вірний товариш. Поодинці і групами рідні біля багатьох могил поминають небіжчиків.

У Григорія на цвинтарі нікого немає. Він приїжджий у це місто. Він уже старий і одинокий. За все своє довге життя припас чималеньку суму грошей. До смерті вистачить і ще залишиться. А кому? Мав би когось близького, була б надія, що і до нього хтось прийде, прибере могилу, пом’яне добрим словом.

Обійшов ряди поховань. Є пишні пам’ятники, висічені із дикого каменю. Ці стоятимуть довго. Є простіші — вимуровані і облицьовані чи оштукатурені. За цими потрібен нагляд. А є і зовсім бідненькі. Залізний хрест і зелена травичка довкола. Більшість доглянуті, дбайливою рукою посаджені квіти, пофарбовані огорожі. А є і обшарпані вітрами та дощами. Біля цих немає вже кому посіяти свіжі квіти чи прополоти здичавілу траву. Довго стояв біля забутих могил. Тяжкі думи печуть душу. Життя скоро закінчиться. Ось так і його могила заросте травою. І не буде кому хоч раз на рік прийти до нього на щиру душевну розмову.

Наступного дня пішов у міський відділ архітектури. Старий, згорблений, білий, як молоко, архітектор, вислухавши Григорія, сказав:

— Я зрозумів твій задум. І знаю, що і як робити. Для цього потрібні немалі гроші і рік часу. Окрім того, жодного втручання в мою роботу. Якщо згоден, постав на цьому документі підпис.

Григорій підписався і полегшено зітхнув.

— Одинокий я, тому й турбуюся.

— Не переймайся, — відповів архітектор, — гробниця буде не підвладна часові. Відпочиватимеш в ній до самого страшного суду… Григорій відчув у цій відповіді жартівливу нотку. Тому і не звернув на неї уваги.

Коли гробниця була готова, Григорій зайшов у середину через низенькі двері, зроблені, як і стіни, із монолітних гранітних плит, витесаних і підігнаних одна до одної, що й шва не видко. Двері також припасовані до стіни, наче їх і немає. Тільки бронзове кільце дозволяє, щоправда, з великим зусиллям їх відчинити. В середині квадратного напівпідземкого приміщення стіни у вигляді чотиригранних склепінь впираються в кам’яний фундамент, а вгорі сходяться в одну точку, з якої звисає у бронзовому філігранному обрамленні лампадка. Подумав: «Нагадує курінь, а не місце для покійника». Оглянувся. На відшліфованих до блиску стінах висічені картини древніх історичних подій. Посередині квадратної підлоги стоїть високий гранітний постамент зі східцями до самого верху. Верхня плита має неглибоке, подібне до труни, ложе, обрамлене вирізьбленими із каменю квітами. Жодного іншого матеріалу, окрім каменю та бронзи, в цій дивній гробниці немає. «Дійсно, стоятиме вічно», — подумав Григорій. Він був задоволений гробницею.

— Добре! — сказав на повний голос і здивовано прислухався.

Це слово ще довго відлунювалося від склепінь гулом таємничого дзвону, пружною хвилею вічного часу. Поки Григорій оглядав гробницю, надворі стемніло, почалася гроза. Крізь відчинені двері було видно, як довкола потекли струмки, а в гробниці сухо і затишно.

Довго не стихала злива, наче сама природа вирішила випробувати будову на міцність. Григорій не наважився підставити старечі кості невгамовному дощеві, тому й очікував, поки хоч на якийсь час затихне грозовиця. Уже й споночіло, а дощ ллє як з відра. Запалив лампадку, обійшов довкола стін, провірив чи не просочується